Григор Угаров - Слідами вигнанця

на одного, горлали, вимахували списами, розходились і знову загрозливо наступали. Після танку почалась боротьба з «кровожерливими левами». Негри пантрували невидимих хижаків, гарчали на них, перебігали з місця на місце «котячим кроком» і, проткнувши уявного лева списом, з перемогою повертали назад до вогнища.

Коли отрута впріла, Бенгас перший повмочав вістря своїх стріл. За ним до горщика підступила й решта тубільців. Кожен підходив, діставав стріли з сагайдака, сніпцем устромляв їхні кінчики в отруту й мовчки відступавсь убік, даючи місце товаришеві. Одночасно лунав ритуальний речитатив та гучно торохтів священний барабан чаклуна.

Над похмурим лісом до пізньої ночі не вгавала врочиста пісня та одноманітне гупання бубнів.

IV

Незабаром мало світати. Місяць заливав лісисті пагорби мертвим синявим сяйвом. В улоговині стало зовсім тихо, й на чорному тлі джунглів окреслювались велетенські шати кокосових та винних пальм.

За дві години над лісами зійде сонце: треба поспішати. В селищі без упину сновигали люди — мовчки бігали сюди й туди, від хатини до хатини. Над ними нависла та тривожна тиша, яка буває перед початком чогось жахливого й невідворотного.

Бенгас, який за всю ніч не стулив ока, тепер стояв, виструнчившись, на узгір'ї. Навколо нього вихилявся чаклун, справляючи останні заклинання. Кабанга смикав за струни марімбу й скиглив щось немічним голосочком. Павел розподіляв ношу між носіями. Десь у затінку хлібного дерева тихо розмовляв Домбо з Камбелою…

Все було готове до відходу. Отрута на вістрях ще не встигла гаразд і висохнути, як стежина, що вела до селища із Слонячої долини, на добрих двісті кроків була густо втикана отруйними стрілами, старанно замаскованими сухим листям. Оселі вже спустіли. Все плем'я юрмилось навколо громадської хатини. Лишалося виконати останній наказ вождя: спалити селище. І ця хвилина настала.

Незабаром там і сям спалахнули перші вогники. Полум'я хапалось над пересохлими стріхами, і ось уже все селище зайнялось пожежею. Над долиною повисла червона димова хмара. Вогонь швидко поглинав стріхи, крокви та густопліт бамбукових і очеретяних стін. Заграва кров'ю залила навколишні ліси та бескети.

Селище палало! Бенгас похмуро дивився на пожежу. Губи йому нервово пересмикувало. Коли спалахнула священна громадська хата, він поволі підніс бойовий ріг і протяжно засурмив. Бубон ударив на гвалт. Плем'я зляканим стадом антилоп метнулося до стежини. З тужним виттям побігли за людьми собаки.

Крутим узвозом, який кривуляв до рудих скель, посунув цілий мурашник люду. Останні йшли носії. Кожен тримав у руці спис, а на голові — клунок або кошик.

Торкнувшись пальцями землі, Бенгас тричі підніс у повітря асагей і мовчки рушив за племенем.

Сонце здибало довжелезну валку вже серед віковічного лісу. Стежка зигзагом путляла в похмурому затінку.

Починався стрімкий гірський перевал. А далі, за перевалом, дорога вела до глибокої ущелини.

Дійшли до роздоріжжя. Від головної стежки починалась інша, що вилася майже прямо на схід. Кабанга, який замолоду подорожував у далекі країни, показав Павлові туди, де сходило сонце. За його словами, десь там мала бути земля гаубау. Засурмив сигнальний ріг, сповіщаючи плем'я про розлуку з географом.

— Біла людина йде від нас! — прогримів голос вождя.

Валка тубільців ніби зламалася.

— Білий чаклун залишає нас! — полинула з вуст в уста сумна звістка.

Люди клали свої ноші край стежки, торкались кінчиками пальців землі й високо піднімали вгору списи. І вмить на Балканова спрямувалися сотні благальних поглядів: не залишай нас, охороняй плем'я своїм «вогненним луком»! Вождь збагнув загальну тривогу. Піднісши догори «наруччя сили», він довго промовляв до них. Біла людина мандрує її інше місце, в неї попереду ще дуже довга путь.

Тубільці все зрозуміли. Вони змирилися з лихом.

Павел, глибоко зворушений, не знав, що й діяти. Підійшовши до своїх речей, він розв'язав шкіряні міхи, йому кортіло кожному з цих щирих та лагідних людей дати бодай якусь дрібничку на спомин. Але що даси такій силі-силенній народу!

Вождеві, Кабанзі та всім старійшинам він подарував по кишеньковому ножичку, кожній жінці дав голку, гребіночку, люстерко, разок намиста й стрічку червоного ситцю. Чоловікам дісталось по цвяху та сірнику. Жінки й дівчата особливо зраділи кольоровим стрічкам. Вони тут же пов'язали ними свої чорні коси й запишались одна перед одною.

Бенгас поставив варту й не боявся несподіванок. Нехай знедолені люди племені натішаться бодай з дорогоцінних подарунків білого чарівника. Кожна річ кілька разів переходила з рук у руки.

Тубільці теж не хотіли осоромитися перед добрим білим. Кожен вирішив подарувати йому свою найкращу річ. Але Бенгас збагнув, що на це згайнується дуже багато часу, тому, піднявши бойовий ріг, дав сигнал усім залишатись на місцях. Потім підійшов до Павла й подарував йому чудову табакерку з різьбленої буйволячої ратиці, довгий бойовий спис, великий лук та сагайдак отруйних стріл.

Кабанга втирав сльози.

— Добра біла людино, залишайся з нами! — благав він. — Ми дамо тобі кокосових горіхів, багато бананів, багато коржів печеного таро! Якщо й цього мало — вибери собі за дружину найхоробрішу дівчину племені! Ти тільки покажи вогненним луком, яку хочеш, — і вона буде твоя! А коли прийдемо на нові землі, збудуємо тобі найміцнішу хатину, в яку не протікатиме жодної краплини води!

Його слова були підтримані схвальними вигуками. Знявши з себе найкраще наруччя, Кабанга простяг його Павлові. Потім мовчки підніс угору спис і торкнувся ним чола.

Вервечка з десяти носіїв пірнула в морок пралісу. Останнім рушив географ, услід йому пролунав трикратний прощальний вигук племені.

Перед вів Капоко.

За ним крокувала решта: Гама, Нгвуно, присадкуватий, але жвавий і рухливий парубок Лія, Онда та ще шестеро тубільців, яких Балканов майже не знав. Всі носії були одного віку, майже однакові на зріст і так поцяцьковані татуїровкою, що здаля здавалося, ніби вони з ніг до голови закутані в ятерину…

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ