Григор Угаров - Слідами вигнанця

не будемо! Треба рушати. Карателі можуть і не прийти, а коли припиниться та колотнеча між сусідніми племенами — теж невідомо!

Домбо майстрував собі новий лук. Почувши такі слова, він випустив з рук причандалля й злякано вигукнув:

— Ой гамба, яги вб'ють нас!

— Що то ще за яги? — здивувався географ.

— Яги — лихе плем'я! Ще страшніше за гумба-гумбу! — відповів Домбо й заскреготав. чубами, показуючи, які жорстокі оті яги.

Балканов сів і запалив цигарку. Перед ним промайнула людська тінь. Павел підвів голову — то був Бенгас. Вождь дуже змарнів. В очах прозирала тривога. Він прийшов у повному бойовому спорядженні: з луком, списом, рогом із слонячого ікла, щитом, шоломом з твердої кори та сагайдаком стріл. Поруч нього стояв якийсь присадкуватий літній чоловік з дуже чорною шкірою.

Бенгас ушанував білу людину, але не всміхнувсь, як завжди. Обличчя в нього було похмуре й суворе.

— Ідуть! — майже прогарчав він. — Що скаже білий чаклун? Добрий дух забрав Маванду в жертву за перемогу. Але чи переможемо цього разу?

— Скільки в них вогненних луків? — поцікавився Павел.

— Стільки, скільки пальців на руках і ногах у Бенгаса! А може, навіть більше!..

— Де вони зараз? — нетерпляче розпитував далі Павел.

— У Слонячій долині. Тут будуть, коли денне світило зійде над банановим лісом.

«Отже, лишається доба… — міркував Павел. — З цілим загоном солдатів тубільцям годі й змагатись. Тепер уже їм не допоможуть мої «вогненні луки»…

Але Балканову не хотілось говорити про це зараз, щоб не викликати серед племені паніки. Через те він і сказав Бенгасові прийти тоді, коли сховається денне світило й зійде нічне.

В пізні обляги, коли жовтаве коло місяця виглянуло з-за лісистого пагорба, вождь привів усіх своїх старійшин разом з чаклуном та ковалем.

Павел сидів коло ватри. Камбела підтримував вогонь, а Домбо вже встиг заснути. Старий негр виніс буйволячі шкури, й гості повсідались. Тільки тепер географ як слід роздивився того присадкуватого, що приходив із вождем уранці. То був уже старий чоловік, зморшкуватий, грубо татуйований прямими широкими рисками. Він мав довгі руки й широкі ступні.

Камбела збудив Домба.

Бенгас мовчки дивився на географа. По короткій паузі запитав:

— Що вирішила біла людина?

Й натяг на правицю «наруччя сили».

— Ми переможемо ворогів племені, — відповів Павел. — Але добрий дух візьме за перемогу багато жертв. Навіщо губити стільки людей? Краще буде, коли плем'я могутнього вождя Бенгаса залишить ці місця.

Домбо переклав, а вождь у свою чергу переказав зміст розмови своїм радникам.

Ті збентежено перезирнулися і обурено загомоніли. Чаклун, поторохтівши тиковкою, тричі вдаривсь лобом об дерев'яну голову антилопи.

Вождь скосував на старійшин, ті принишкли, а чаклун упав на землю ниць. Бенгас, повільно піднісши асагей до чола, розпачливо похилив голову.

Це свідчило про те, що вождь пристав на пропозицію білої людини. Плем'я мало залишити рідну землю.

II

Протягле виття вождевої сурми ураз збудило селище, й воно заворушилось, мов потурбований мурашник. Десь під пальмами загупав бубон, його тривожні удари сполохали тишу. Вереск, галас, валування собачні, дитячий плач, кудкудакання — все злилось у безперервний гамір. Чоловіки швидко зібралися перед хатиною вождя, де палахкотіло велике вогнище. Кожен був озброєний до зубів, на кучерявих головах майоріло бойове пір'я. Біля вогнища, задумливий і похмурий, сидів Бенгас. Утупившись у землю, він обмірковував важливе питання. Полум'я немовби язиком злизувало темряву навколо вождя й осявало його суворе обличчя. Бенгас кілька разів нетерпляче позирав у пітьму, певно, когось чекав. Нарешті пришкандибав і Кабанга з незмінною марімбою в руках. Згорблений та сухий, дідусь насилу дотяг ноги до ватри й знесилено опустивсь на землю.

— Лихі білі йдуть сюди з багатьма вогненними луками! — почав сердитим голосом вождь. — Ми мусимо залишити нашу багату землю! Але знайдемо собі іншу, теж багату. Так радить нам біла людина. Та ми колись знову повернемось у Слонячу долину, де жили наші мудрі діди!

Вождеві слова були зустріті протяглим стогоном. У цей стогін воїни племені вклали всю свою тугу, тугу розлуки з рідною землею, з лісами та долинами, з батьківськими халупами.

Але вождь підняв угору спис і зняв «наруччя сили». Розпачливий стогін раптом урвавсь. Пролунав суворий наказ:

— Стежку повтикати отруйними стрілами, джерело засипати й затоптати! Білу підземну скелю, що давала нам сіль, також закидати! Вістря стріл повмочувати в отруту! Все це зробити, перш ніж денне світло зійде над лісом! Кабанга нехай натопче сіллю шкіряні міхи!

Натовп тихо загомонів.

Вождь удруге підніс над головою опис, і люди почали швидко розходитись по домівках.

IIІ

Бенгас, чаклун та Павел подалися з воїнами, які мали варити отруту на стріли. Вони зійшли до річки, потім перетнули галявину й заглибились у принишклий ліс. Попереду крокували чоловіки з засвіченими смолоскипами.

Чаклун насилу ніс на спині священний барабан.

Серед високих пальм відкрилась невеличка галявинка. Навкруги панувала тиша. Посеред галявини спалахнуло вогнище. Бенгас із Балкановим сіли поруч на леопардовому хутрі. Тубільці вже встигли назбирати коріння отруйних рослин і заходились вичавлювати сік з того коріння у довгасті порожні тиковки. Вичавлений сік позливали у великий череп'яний горщик. Розіславши на землі гієнячу шкуру, поклали на неї дві закорковані бамбукові трубки: одну з отруйними павуками, другу з залозами гадюк, упольованих того ж вечора.

Сівши біля вогнища колом, негри завели тихої і повільної пісні, раз у раз плескаючи в долоні.

Та коли Бенгас приставив горщик до жару, пісня урвалась, а як сік закипів, чаклун, зробивши кілька стрибків, кинув у горщик отруйні павуки та гадючі залози. Добре помішавши кописткою, він прикрив посудину шкуратком. Потім сахнувсь назад і заходився вистукувати в священний барабан. Кабан-га забриньчав на марімбі. Розділившись на два гурти, воїни розпочали бойовий танок. Обидва гурти наскакували один