Карл Хайнц Вебер - І мертві залишають тіні

Маленьке слівце, яке він вставив, досягло мети. Шарф трохи нагнувся над столом і сказав:

— Чи тоді мучили — зараз не має значення. Мене цікавить сьогоднішній день, любий раднику міністерства.

Гегеман кивнув. Він відчув себе упевненіше.

— Мені, мабуть, треба було згадати про все детально, — зітхнув він.

— Ви ж погодитесь, що точність… А втім, деякі відхилення можуть бути.

Шарф знову посміхнувся.

— Може, вони навіть корисні, деякі відхилення.

Це вже було ясно. Власне, навіть дуже ясно. Однак Гегеман вагався. Він повністю усвідомив той величезний шанс, який відкривався йому. Але водночас розумів він і небезпеку, що чатувала на нього. Помилка може стати кінцем.

— У мене така пропозиція, пане доктор Шарф. Давайте повернемось до методу, який ви запропонували сьогодні вранці. Передовсім з'ясуємо все з арештом О'Дейвена. Може… тоді відпаде потреба в другому пункті.

Тепер усе ставало на свої місця. Гегеман вибрав таку форму, яка нічого не стверджувала, але нічого й не заперечувала. Він був певен, що Шарф погодиться. Усе має вирішити як. Перш за все, як думати, які слова вибирати, яку зайняти позицію. Збагнути все це, звісно, нелегко. На його думку, Шарф належав до тих людей, яких загалом неважко охарактеризувати: честолюбний, безсоромний, підступний, та ще й добре освічений, наділений непересічними комбінаторськими здібностями, фантазією, але все це спрямовувалось на одне, працювало в одному напрямку, так само, як рафінована інтелігентність, котра розраховує тільки на успіх, а більше ні на що, і тому обмежена.

Гегеман враховував це.

Шарф мусить мати успіх. Успіх і тільки успіх. Все інше не бралося до уваги. Навіть він, Гегеман, не брався до уваги. Шарф так само легко відпровадив би його на той світ, як і нагородив би орденом. Мало сенс тільки те, що забезпечувало успіх.

А зараз, вважав радник міністерства, перед Шарфом уже бовванів успіх. Щоб остаточно досягти його, йому потрібен Гегеман — його брехня, його «деякі відхилення». Завдяки цьому міг би врятуватись і Гегеман — таку ціну платив Шарф. Він перевернув би Гегеманову брехню на правду й таким чином вигородив би його.

Шарф не вагався з відповіддю ні секунди.

— Ви не маєте чим собі докоряти, — сказав він. Говорив спокійно, без покровительської люб'язності, без іронії, без прихованих замірів. — Минуло вже майже двадцять п'ять років. Людська пам’ять — не комп'ютер. Отже, я згоден. Розкажіть про арешт О'Дейвена і дозвольте мені іноді під час розповіді дещо уточнювати. Ви переконаєтесь, що ми скоро зійдемося.

Усе йшло, як по маслу. Обидва грали так чудово, що будь-якої хвилини могли зректися того, про що тільки-но домовлялись. Ніщо не свідчило про те, що вони стали колегами.

— О'Дейвена арештували в будинку радіостанції, — почав Гегеман. — У першій половині дня. Арештували його троє гестапівців. Вони прийшли до мене в кабінет. Ми тоді майже без перепочинку тільки й робили, що знищували різні документи. Займався цим і містер О'Дейвен. Гестапівці сказали мені, чого вони прийшли, і попросили провести їх.

— Куди? Маю на увазі, де саме був арештований О'Дейвен?

— У підвалі.

— Там, де він спалював документи?

— Звичайно, не лише він…

— Він сам вибирав, — що спалювати, а що ні?

— Та ні ж! Про це ви питали вже кілька разів. Документи сортували виключно у відповідних відомствах їхні керівники. Та й вони не могли чинити на власний розсуд. Навіть при найбільшому розгардіяші жоден німецький чиновник не обійдеться без вказівок. Були на це, звісно, певні директиви міністерства пропаганди.

— О'Дейвен був, так би мовити, лише виконавцем.

— Авжеж. Прошнуровані пакунки документів відносили у підвал і там спалювали. Принаймні частину з них. Інші спалювали просто надворі, бо в печах не встигало все згоріти. А решту заносили в міністерство, де ними в певній мірі користувалися.

— Як сталося, що О'Дейвен змушений був виконувати таку незвичну для нього роботу?

— Його геть ніхто не силував. Він зголосився добровільно.

— Коли ви з трьома колегами з таємної поліції спустилися в підвал, там була і фрейлейн Келлер?

— Так.

— Вона теж спалювала документи?

— Цього я не знаю. Офіційно їй ніхто такого завдання не давав. Може, вона хотіла йому допомогти а чи просто бути разом з ним.

Шарф похитав головою. Що, Гёгеман щось не так сказав? Шарф помовчав трохи, але оскільки Гегеман не заповнював паузу, то він задав наступне запитання:

— Як відбувся арешт?

— Цілком звичайно. Все сталося дуже швидко.

— О'Дейвен ще розмовляв з вами?

— Ні.

— А своїй подрузі він сказав що-небудь?

— Так, кілька слів ірландською мовою.

— Дуже добре. А Беата Келлер?

— Вона перелякалася. Безперечно, перелякалась. Але не сказала нічого.

— О'Дейвена привезли на Принц-Альбрехтштрассе. Що сталося з дівчиною?

— Я сказав їй, аби вона йшла нагору, у свою кімнату, і тримала язика за зубами.

— Вона скорилася?

— Гадаю, так. Чи у вас якась інша інформація?

— Розкажіть мені, що було далі.

— Приблизно через годину мене викликали на Принц-Альбрехтштрассе. Задавали різні запитання, які стосувалися О'Дейвена. Після цього я одразу повернувся на радіостанцію.

— Ви ще застали там фрейлейн Келлер?

— Звичайно. І інших співробітників теж. Це було після обіду.

— Ви розмовляли з нею?

— Лише після роботи.

— Про що?

— Вона просила мене використати мій вплив. Я їй відверто не пообіцяв, але й не позбавив надії.

— Що було в наступні дні і ночі?

— Я виконував свою звичну роботу. Беата — теж. О'Дейвен, як і раніше, перебував на Принц-Альбрехтштрассе. Фрейлейн Келлер допитували кілька разів, мене теж ще раз, але разом ми там не