Карл Хайнц Вебер - І мертві залишають тіні

навіть сам подзвонив, переконував, що це цілком таємно, знову посилаючись на це повідомлення. «Воно мені дуже потрібне. Воно стосується нас, пане раднику міністерства, нашої розмови».

Отже, вони зустрілися лише о 21-й годині. Сиділи на терасі в ресторані, над містом, за освітленим матовим столом, столом, який замовив Гегеман. Крізь скляний дах видно було вечірнє небо, оту непроглядну темінь, затягнуту важкими дощовими хмарами.

На столі горіла свічка. На скатертині догори дном стояли чотири види келишків. Напоготові лежали майстерно складені серветки. Стіл був розрахований на дві особи, стільці стояли один навпроти одного.

В залі звучала приглушена музика. Вона не заважала, м'якими тонами голубила слух. Ледве можна було розібрати, що гралося. Навіть Франц Легар звучав тут серйозно.

Шарф замовив собі мінеральну воду. Зробив це демонстративно, наче хотів засвідчити свою солідність. Або підкреслити серйозність моменту.

— Мінеральну воду з льодом, будь ласка. — І додав: — У кіно тільки й бачиш, як люди нашої професії жлуктять віскі. Вважаю, що це непристойно.

Гегеман ласував їжею. Він повільно жував і хвалив кухню.

— Візьміть і собі полядвицю. Смачно, мушу вам сказати.

Їв він, не поспішаючи. З насолодою прикладався до келишка з вином. При цьому манірно відставляв мізинчик і закочував від задоволення очі.

Шарф усміхався. Так усміхаються приємній людині, котра цієї миті справляє трохи дивне враження. Він сказав, що очікував повідомлення, нарешті воно прийшло, і вдав заклопотаного, хоча насправді таким не був, це лише гра.

Грали вони обидва. Зігралися, так би мовити. Шарф був балакучішим, до цього вимушували обставини, а його співрозмовник лише жував і ковтав. Як хитро зачепив він цю тему — обережно, дуже здалеку.

Згодом при слушній нагоді Гегеман спробував дещо вивідати. Повільно пережовуючи страву і вдаючи, що зосереджено наколює смажені картопляні смужки, він сказав:

— Не знаю, чи з вами таке буває, пане доктор Шарф: мене, власне, мало хвилюють помилки минулого. Гнітючіше діють ті вчинки, які я колись вважав добрими, а вони згодом виявилися шкідливими, промахом, помилками або навіть просто слабістю. А хотілося якнайкраще… Я знаю, знаю, це збита фраза. Однак…

Далі він не говорив. У нього був повен рот, він знову трішечки ковтнув і задумано втупився кудись.

Шарф погодився. Він енергійно кивнув і дав зрозуміти, що думає точнісінько так само. Але одночасно байдуже махнув рукою, мовляв, усе це не горить.

Він повторив цей жест кілька разів, і Гегеман відмовився таки від спроб продовжувати в цьому напрямку розмову. Щоб перемінити тему розмови, він спитав:

— А як справи з листом? Сигнал тривоги містера Пірсона я передав вам негайно, пане доктор Шарф.

Чиновник з Федеральної розвідувальної служби трохи наморщив лоба. Він, мабуть, вважав, що це не входить до компетенції Гогемана. Однак на запитання відповів:

— Майнк ніколи не одержить Мейволдового листа. Ми про це потурбувалися заздалегідь. Але Пірсона треба було б усунути від справ, ви згодні?

Гегеман кивнув на знак згоди, хоча був зовсім іншої думки. У такій заплутаній ситуації не було змоги вибирати собі спільників. Тому він вважав за неабиякий успіх, що вдалося переманити на свій бік асистента Мейволда.

Але навіщо тепер про це сперечатись? Віп сказав:

— Ви, мабуть, перехопите той лист тут, у ФРН, так я гадаю. Бо якщо він потрапить туди…

— Добре, що ви мені нагадали. А то б я й справді забув…

Обидва засміялися. Не дуже голосно, але й не крадькома, обидва-хотіли показати, що вони в доброму настрої й нічим не переймаються. Сиділи за столом невимушено, один пив мінеральну воду, другий маленькими ковтками смакував вино.

Тактика, яку вибрав Шарф, цілком влаштовувала радника міністерства.

І не було ніякої потреби переходити на другорядні справи або наголошувати на незначних супровідних обставинах Шарф і без того надавав їм неабиякого значення й вимагав, щоб про них розповідали.

Звісно, Гегеман здогадався про його прихований намір Шарф підходив до цієї теми з усіх боків, спочатку сумлінно знайомився з усіма побічними явищами, потім поступово звужував коло розмови, тож з'ясування самої суті було, власне, питанням часу. Але цей час він теж використовував для себе.

Несподівано виявилось багато часу, який можна було ви користати на свою користь. Не тільки згадати й розтлумачити події, щоб Шарф збагнув ту напружену атмосферу, як панувала в тодішньому його оточенні. Він використав це» час також для самопідготовки, щоб, так би мовити, розговоритися. Його голос мав бути твердий, не повинен затремтіти коли прозвучить вирішальне запитання.

Воно з'явилося не раптово. Раптові запитання Шарфу ні до чого. Крок за кроком він звужував коло майже з геометричною точністю: від Берліна у ті лютневі дні 1945 року до міністерства пропаганди, до Гегеманового відділу і нарешті до Беати Келлер.

Гегеман заговорив про неї таким самим тоном, як говорив досі про Геббельса чи Ріббентропа. Розважливо, з певної відстані, якої дотримувався не лише з огляду на час.

— Вона, здається, не досягла певного ступеня зрілості, — сказав він. — Опинилася серед людей, наче її вистрілили з катапульти. І не піднімалась, як літак, а падала, як снаряд, усе нижче й нижче.

Він милувався побудовою своїх речень, вони аж дивували його самого. Навіть Шарфу вони, здається, подобались.

— Нижче й нижче, кажете, падала вона. Наскільки ж низько вона впала, пане радник?

Гегеман знизав плечима. Він не зразу спромігся на слово. Бо й не збагнув повністю запитання Шарфа. Тому обережно сказав:

— Ви ж самі сьогодні вранці образно змалювали, в яке становище вона себе поставила. Гадаю, дуже низько.

Шарф усміхнувся.

— Звичайно. Зболена, сповнена страхом і турботами. А може, її мучили ще й докори сумління?

Гегеман від несподіванки примружив очі. Його охопило недобре передчуття. Невже це саме те, чого добивався Шарф? Він зважував кожне слово, перш ніж вимовити його:

— Чи мучили тоді Беату докори сумління,