Тадеуш Доленга-Мостович - Кар’єра Никодима Дизми

Дизма почухав плече.

— Ні, навіщо, тільки замкнути рота, щоб не патякав…

Гармоніст перехилив чарку і сплюнув.

— Можна, чому ні, тільки доведеться викласти злотих сто… А то й сто двадцять…

— Це буде, — відповів Дизма.

Амброзяк кивнув головою, встав і зник за завісою. Дизма ждав. За хвилину гармоніст привів невеличкого білявого чоловіка з усміхненими очима.

— Познайомтеся, колего Поздрай: Франек Левандовський.

Білявий подав руку — вона була велика і вузлувата.

— Хто вмер? — весело спитав він.

— Та так… — у роздумі протягнув Дизма. — Невеличке діло.

— Як діло, то й могорич буде?

Никодим кивнув шинкареві.

— Пане Малиновський, дайте пляшку чистої і свинячу котлету.

Амброзяк нахилився до товариша:

— Франек, а кого ти візьмеш?

— Думаю, що Антек Клявіш піде і Тесць. Вистачить.

— Трьох вистачить? — сумніваючись, мовив Никодим.

— А що, такий дужий?… Бувалий чи зелений?

— Зелений. З провінції. Товстий, як бочка.

— Зробимо, — кивнув головою Франек. — А ви, звиняйте, хто такий?

— Що тобі до того, Франеку, — втрутився Амброзяк. — Мій приятель — і все. Чого ти скрізь соваєш свого носа?

— Не соваю, просто цікавлюсь. Ну, то розказуйте.

Дизма схилився над столиком і почав пояснювати.

Левандовський і гармоніст пили, не виливаючи за комір, Дизма підтримував компанію. Отож незабаром господар забрав порожню пляшку, а натомість поставив повну. Не чекаючи замовлення, приніс іще холодну котлету і солоний огірок. Він знав, що коли в когось «розмова» з Левандовським, то без горілки не обійдеться.

Амброзяка кілька разів кликали в оркестр, він уставав, потім знову вертався до столика.

Господар засвітив газову лампу. Двері раз по раз відчинялись, до харчевні заходили нові й нові люди. Майже всі вони кланялись Левандовському, а той у відповідь недбало кивав головою.

Никодим багато чув про нього. Але ніколи не припускав, що цей уславлений бандит, ніж якого не в одного викликав пошану, може мати такий хлопчакуватий і лагідний вигляд. У всякому разі він знав, що віддає справу у надійні руки.

Близько восьмої години Дизма розплатився і делікатно підсунув Франекові стозлотівку.

— І головне — обшукайте кишені, щоб ніякого сліду не було, — велів, потискуючи на прощання вузлувату руку.

Коли Никодим виходив, Амброзяк провів його до дверей і, запевнивши, що Франек — це камінь-залізо, попросив позичити йому десять злотих. Потім, ховаючи гроші в кишеню, не без іронії зауважив:

— Ви там у селі наживаєтесь. Грошей — як снігу.

— Та так собі.

Вулиця була порожня. Никодим дійшов до рогу Вольської і став на трамвайній зупинці.

Незабаром підійшла «дев’ятка».

Цирк був повний. Серед загального гамору гостро вирізнялися голоси хлопчаків, які снували в натовпі:

— Шоколад! Лимонад! Вафлі!

Саме в ту хвилину, коли входив Никодим із паннами Чарськими, оркестр заграв марш, і на арену один по одному виступили атлети.

Їх було душ десять. Усі — здоровенні мужчини з потворно великими м’язами і товстими, як у биків, шиями, у коротеньких трико, що відкривали складки волосатої шкіри.

Вони чітко марширували навколо арени.

Коли Дизма і його супутниці дісталися до своєї ложі, в якій уже сидів полковник Вареда, панна Марієтта Чарська розсміялася:

— Скільки м’яса!

Атлети привітались.

— Ото Мік, — повідомив Вареда. — У нього постать хлопця, але він дужчий од багатьох із цих гіпопотамів.

Потім силачів представили.

Атлети стояли поряд, а суддя біля столика жюрі називав їх. До кожного прізвища додавав якийсь титул: чемпіон Англії, чемпіон Бразілії, чемпіон Європи тощо.

Двоє прізвищ глядачі зустріли оплесками. Так вітали чемпіона Польщі — Вєлягу і гіганта-італійця Тракко.

Відтак атлети пішли з арени. Лишилося тільки два супротивники: опасистий німець з довгими, як у мавпи, руками і стрункий мулат Мік; поруч із своїм супротивником мулат був наче антилопа, яку ось-ось розтопче носоріг.

Пролунав свисток, і противники зійшлися.

— Уже взяв його! — вигукнув Дизма, побачивши, як мулат од самої ваги німця упав на килим.

— Ні, брате, — всміхнувся Вареда, — треба добряче помучитись, поки цього в’юна покладеш на обидві лопатки.

І справді, мулат спритно вислизнув з лап супротивника, а коли той, хропучи од натуги, трошки підняв його, щоб знову кинути на килим, Мік несподівано відштовхнувся ногою од землі. Здавалося б, це могло тільки помогти німцеві, а вийшло зовсім навпаки. Смугле тіло мулата, описавши дугу, мелькнуло над головою противника, і німець, що тримав його під руки, втративши рівновагу, упав навзнак. У ту ж мить мулат стрибнув і опинився у нього на грудях.

Суддя із свистком у роті підбіг саме вчасно, щоб уловити мить, коли обидві лопатки німця торкнулися килима. А тривало це буквально одну мить, бо переможений, дико заревівши, схопився і скинув із себе свого покорителя так легко, як кінь викидає з сідла невправного вершника.

А проте боротьба скінчилась, і голова жюрі оголосив про перемогу мулата. Мік усміхався і кланявся на всі боки, дякуючи за гучні оплески.

Зате переможений виходив з арени, лаючись, під свист глядачів.

— Ах, який же він гарний, цей мулат! — захоплювалась Марієтта Чарська. — Наче з бронзи! Пане Никодиме, як ви гадаєте, це був би великий скандал, коли б ми забрали його з собою на вечерю?