Тадеуш Доленга-Мостович - Кар’єра Никодима Дизми

— Але ж я не розуміюсь на літературі… Слово честі… А коли це? Ну гаразд, гаразд… А як здоров’я вашої сестрички? Гм… Знаєте, і я теж, але по телефону про це ліпше не говорити… Що? До театру? Е-е… Знаєте що, може б ви і ваша сестра пішли зі мною в цирк?.. О ні, сьогодні бореться найдужча в світі людина… Як?.. Вацеку, як його звати?

— Тракко.

— Тракко, італієць. Ні, тут у мене сидить мій друг, Вареда…

— Нікусь, скажи, що я цілую їй ручки.

— Цілує ручки… Буде, аякже… Ну от і добре. Заїду по вас на своєму автомобілі… До зустрічі. — Він поклав трубку і всміхнувся. — Ох оці баби, ці баби!..

— Підуть? — спитав полковник.

— Ще б пак!

— Ну то їдьмо обідати.

— Візьмемо і Кшепицького.

— Як хочеш, — погодився Вареда.

В ресторані зустріли Уляницького, і зразу стало весело.

— Ви вже знаєте анекдот про бульдога та пінчера? — спитав він, коли подали каву. — Ну, знаєте?

— Гляди! — застеріг його Вареда. — Не забувай, що той, хто розповість давній анекдот, ставить пляшку коньяку.

— Не мудруй, Вацусь, — прибравши поважного вигляду, дорікнув йому Уляницький. — Адже Лікургом, який впровадив цей закон, був я сам. Так слухайте. От сидить собі на розі Маршалківської гончак…

— Ти ж казав — бульдог…

— Не заважай. Сидить собі гончак і дивиться, а з Саксонського парку мчить бульдог, величезний бульдог…

Дизма підвівся й промимрив:

— Вибачте, я на хвилинку.

— Ти знаєш цей анекдот? — спитав Вареда.

Никодим не знав, проте відповів:

— Знаю.

Швиденько надів плащ, швейцар широко розчинив перед ним двері, і Дизма вибіг на вулицю.

Шофер натиснув стартер, відчинив дверцята.

— Можете їхати додому, — сказав Никодим.

Хвилину постояв на пішоході, поки машина від’їхала, а тоді подався до Бєлянської вулиці і сів у таксі.

— Ріг Каролькової і Вольської.

Коли він грав на мандоліні в барі «Біля слона», то часто бував у цих краях з товаришами і випадковими компаньйонами. Вряди-годи, в доброму гуморі, відвідувачі бару забирали з собою весь оркестр.

На довгій вузькій Карольковій вулиці таких барів було кілька.

Автомобіль став, Никодим заплатив і, почекавши, поки шофер од’їхав, повернув на Каролькову.

Обабіч височіли одноманітні споруди з червоної цегли — заводи. Кам’яні мури подекуди розділяв то високий паркан, а то невеличкий дерев'яний будинок, у вікнах якого за жовтими фіранками блимало світло маленьких лампочок. То були робітничі харчевні, так схожі одна на одну, що їх важко було й розрізнити.

Никодим упевнено йшов вулицею і нарешті штовхнув вузенькі двері.

В ніс одразу вдарив запах пива і кислої капусти. Широка засклена стойка з білими завісками займала половину невеличкої зали; кам’яну підлогу було посипано свіжою тирсою.

Із-за зеленої портьєри долинали голосні звуки гармошки і скрипки. Коло прилавка стояв похмурий чоловік з червоним обличчям і дві підстаркуваті жінки. Біля буфета тільки за двома столиками сиділи люди.

Никодим підійшов до стойки.

— Велику? — спитав господар.

— Наливайте, — згодився Дизма.

Випив і взяв кусочок оселедця.

— Ну, як справи, пане Малиновський?

— Так собі, помаленьку.

— А грає ще у вас Амброзяк, гармоніст Амброзяк?

— А що? — недовірливо зиркнув господар.

— Налийте, — сказав Дизма.

Випив і закусив грибком.

— Ви не пам’ятаєте мене, пане Малиновський, га?

— Стільки людей, — байдуже мовив шинкар.

— Я Поздрай. У барі «Біля слона» грав, на Панській вулиці.

— На Панській?

— Так. Мандолініст. Мене звати Поздрай.

Шинкар знову налив чарку, вже не чекаючи, поки Дизма попросить.

— А-а, пам’ятаю… Ну і як воно?

— Живу собі…

Ковтнув горілку і, кивнувши підборіддям на зелену кретонову завісу, спитав:

— Амброзяк там грає? Скажіть, не бійтесь — це мій товариш…

— Грає, — кинув шинкар.

Никодим узяв зубочистку в рот і трошки відхилив завісу. Там людей було більше, і оркестр грав довго, видно, на замовлення.

Однак гармоніст помітив Дизму і, як тільки скінчили танго, підійшов до нього.

— Добрий вечір, Поздрай!

— Доброго здоров’я, — майже весело відповів Дизма. — 3 цієї нагоди дайте нам, пане Малиновський, пива — два великі.

— Ну, коли прийшов давній приятель, — додав гармоніст, — то дайте ще дві з краплями.

Випили.

— Є якесь діло? — поцікавився Амброзяк.

Никодим кивнув головою.

— А де ви тепер?

— Я? — Дизма трошки повагався, тоді відповів: — Ет, у провінції.

— Нічого живете?

— Живу.

— Ну, якщо у вас є діло, то сядьмо осторонь.

Узявши свої кухлі, вони пересіли до вікна.

— Амброзяк, — почав Дизма, — ви повинні, по давньому знайомству, зробити мені одну річ…

— Яку саме?

— Мені потрібно трьох-чотирьох хлопців, таких, що не бояться і чисто працюють.

— Мокра робота? — стишив голос гармоніст. Никодим погойдався на стільці.

— Один тип допік мені до живого.

— І що, треба