Олег Богданович Лишега - Поцілунок Елли Фіцджеральд

дзеркало надвечір.. по той бік темно-сині гори — і він у човнику витанцьовує.. і жодної хвильки у дзеркалі — лише небо.. заходить сонце.. він з веслом.. більше нікого.. Отаким я полюбила його назавжди — ти сказала мені тоді.. і відтоді він у моїх очах такий.. заходить сонце — відбивається у воді — кожна рисочка далеких гір.. видно кожен камінець.. і кожен сучок повалених бобрами дерев на прозорому дні.. і він — індіянець Рік.. Воронове Крило по-матері.. витанцьовує посередині..

Не пам’ятаю, щоб мій тато сидів з вудкою над водою.. Одного разу, правда, несподівано приніс з Ворони щуку.. Він більше любив просто купатися — і то аж до перших морозів.. У нього був каяк на Вороні.. прив’язаний десь там, навпроти дому, у лозах.. він пускався звідти — там було дуже глибоко — хлопці з черемхи скакали на голову — і ніхто не міг дістати дна.. якраз навпроти Піпка Секрети.. тоді він пускався десь звідти і плив униз Вороною.. попри Чорнодолу.. далі був ніби брід.. а далі попід Великий Міст.. там стояли дерев’яні бики.. там.. вже була яма.. пізніше там втопилися коні.. а далі Пастівник.. попід Вовкові осики.. там уже мілкіше.. Монастир.. а найдальше — вже на тому високому березі з вапняковими скалами і печерами — Америка на самій горі.. Америка.. і там знов під скалами дуже глибоко.. Але я там ніколи не був.. ну, може, раз.. так здається, лише раз.. І то взимку на лижах.. впав і скотився аж наниз.. А далі Підпечери — там колись ховалися від татарів.. пізніше там був землетрус.. і трісла земля — і з тої розпуклини з-під землі день і ніч ревів бугай.. і вже мав бути кінець світу.. Далі десь Ворона впадає у Бистрицю.. а та недалеко у Дністер.. Але я не чув, щоб тато запливав аж у Дністер.. Десь він звідти вертався проти води.. перетягав каяк бродами.. десь трохи пішки по березі назад додому.. і він каже — був у каяку — десь там, де Уланова яма.. був на Вороні, як впала перша бомба десь на Америці — так само у Ворону..

Чи знав він, що на другому березі над Америкою є гора Соколинець — і звідти в ясну погоду видно навіть Галич.. а далі увесь світ довкола.. долина Чорної і Золотої Бистриць.. на обрії Сивуля.. Говерла.. Звідти — якщо стати на Соколинці над самою Вороною — то просто буде Глибока Долина — а в ній озерце з червоними карасями.. а ліворуч — то все Вовчинецькі Гори.. а звідти на північ — то вже там недалеко над Дністром Галич.. Може, й знав.. Бо якраз перед війною Ярослав Пастернак відкрив підземелля Успенського собору у Крилосі — і тато сам руками торкався грубого, без всяких прикрас, саркофага Ярослава Осьмомисла.. глибокий.. витесаний з білого каменю.. А поряд у дерев’яній домовині лежала дівчина.. і в неї на голові чільце, золотом гаптоване.. а збоку — порожня чарочка з тонкого шкла.. А тут, згори на Соколинці, звідки видно, як зблискує риба у Дністрі, чи найдрібнішого звіра у Чорнім Лісі — звідси він пускав свого сокола..

І всюди уздовж берега печери понад Вороною.. І звідти під землею потайні ходи вели аж до Крилоса... І він, Осьмомисл, міг зустрічатися зі своєю Настасею тут, у ловецькім теремі у Тисмениці.. Може, тому так тягло мого тата аж сюди.. Пливе собі у каяку.. сам.. нема ні душі.. пропливає повільною Вороною.. попід високими берегами.. он там, далі за Соколинцем, аж за Глибокою долиною — там підноситься найвище Могила.. і в ній, кажуть, лежить якийсь великий воїн княжого роду.. але не сам він — а тільки його човен.. і в ньому лук і стріли, і щит, окутий сріблом.. Бо сам він поліг невідомо де.. в далекій землі.. А тут лише висока могила, і в ній човен.. Тато міг і задрімати.. Просто опустив весло на дно і задрімав.. і човен несла повільна течія.. і ніхто його не міг наздогнати, ані обійти.. Хіба що коропи.. о, там страшні коропи під тими горами.. Він міг і не бачити тих гір.. лише скелясті хмари..

..Якось надвечір пішли на Ворону, лозами аж до Вуланової ями, колись там втопився австрійський улан на коні.. Недавня повінь замулила лози, але трава на березі була вже чиста, якась аж занадто зелена, а глина під нею, хоч і втоптана, але слизька і зимна, набагато холодніша за воду. Треба було трохи охолонути після довгої роботи на сонці, я сидів на траві. Цє єдине місце на Вороні, де я колись тут, років з двадцять назад, ловив з татом рибу.. Він, трохи далі, внизу на кладочці, так, що я не бачив, лише чув, поволі хлюпав на себе воду.. Нараз крикнув звідти, що малі рибки кусають за ноги. Я ще здивувався, як вони можуть кусати. Колись під тим берегом у кількаметровій ямі ловили руками марин, була така риба з дрібною слизистою лускою, вусами і прямокутним хоботком. А на вудку вона добре брала на вишню або на тлустого хробака коло Красножона, на глею.. Пізніше я трохи поплавав під темним високим берегом, густо зарослим диким хмелем, терном, ожиною, далі сам виліз на ту гарячу дерев’яну кладочку і так само звісив у воду ноги. Зісподу, разом зі світлими нерозчинними частинками глини, став напливати мальок, щораз більше і більше їх находило на світлу пляму набубнявілих ніг, верткі, зі світлими спинками і темними очками, хто сторч головою, хто як міг пощипували, лоскотали пальці, кісточки, п’яти, добирались аж під коліна. Ти кажеш, нема риби, а во, як багато! — Хіба то риба — самі блішки, вони більші не ростуть. Справді, між малька була сама біла риба, верховодки, але, може, і клинчуки, і підустви, яких вже так само нема.. Коли вже верталися, тато показав у лозах місце, де колись Піпко Секрета на скручену кінську волосінь ловив величезних коропів. Я сам ще трохи пам’ятаю Піпка, він був нашим родичем, як він надвечір застиг у лозах, а вудки мав грубі ліщинові, складані такі, з мідними рурками, корки розтріскані, величезні, як голови, насаджені на бузькове перо, я ледве піднімав таку вудку,