Олег Богданович Лишега - Поцілунок Елли Фіцджеральд

чорного хліба.. Так, чорного хліба, тонко намащеного меленими шкварками.. Він знав той давній смак.. А потім дає два червоні повні яблука.. Він часто серед ночі на гірській дорозі гасив світло і ми пропливали в повній темряві.. аж поки раз не зависли над самим урвищем.. Тепер він засвітив фари — і раптом бачу, як пролітає перший сніг.. кожна сніжина кружляє сама у темнім осіннім лісі.. Часом поміж ними — не торкаючись, піднімався назустріч нічний метелик.. попелястіший, теплий між них.. якась запізніла душа.. і так ми їхали мовчки, вдивляючись поперед себе.. Наче поволі починалася бездонна ніч, коли з найвіддаленіших гірських монастирів раз на рік крутими стежками спускаються в долину суфії — у білому з ніг до голови — і поволі, один за одним, вливаються у ритуальне кружляння.. ні віку, ні землі.. лише повільне кружляння.. Я догризав яблуко, коли з гущавини на дорогу вийшов високий білохвостий олень.. Тихо Рік повертає голову: у тебе є ще? — дай і йому.. опускаю шибку — услід летить друге яблуко — лише гупнуло позаду у підмерзлу землю.. він знайде.. Ніч.. пізня осінь.. Остання..

А все, що між тою першою зустріччю з вами в Лемонті — на порозі простоволосі з тарелем океанічного прибою — і між тою останньою скибкою чорного хліба і яблуком на лісовій дорозі — між ними, Амаліє, глибока таємниця.. боюсь ворушити її.. невідома нікому — ні мені, ні тобі, ні йому — нікому.. Можливо — інші таємниці, набагато віддаленіші від нас — вже здобули собі іншу мову.. інше життя, вирвавшись з цього простору.. вони вже наполовину символи: напівзвірі.. напівптахи.. напівлюди.. Може, Рік ще йде, десь на півдорозі.. тому я боюсь гукнути.. щоб раптом він не озирнувся і не.. Амаліє — ти питаєш, чи згадую про нього.. Надто свіжі сліди, щоб не впізнати їх.. але чи маю право отам, біля того джерела над Ведмежим потоком, показати їх комусь іншому?.. Чи я можу похвалитися тим, що бачив флейту Генрі Торо?. Може, й так.. Груба, з великими отворами.. Але легка, бамбукова.. і ліжко.. де він спав.. у хатині над Волденом.. теж бамбукове.. І його надгробок у Конкорді.. заокруглена плитка з каменю чи сланцю.. заввишки, може, як долоня.. вкопана сторч у голу землю.. і єдиний напис на ній: Генрі.. Я можу це промовляти всім.. може, й ти всього не бачила: бо це символи.. вони вже дозрілі і не бояться людського голосу.. Але інакше я не міг їх відчути.. живими.. Без ваших живих тіней у ясному вікні навпроти себе в нічному Лемонті.. в самому серці Пенсильванії.. крислатий клен серед двору.. давня гасова лампа.. нічні метелики кружляють цілу ніч.. і тіні їхні на всю Америку..

Торішній листок — я навіть не кажу про нинішній — ще не листок, Амаліє.. Якось Рік завіз мене на Ведмежий потік.. там він піймав форель — отам біля дерев’яного містка — там він сидів на поруччі — а вона у ямі під мостом.. уже не видно було.. і недалеко звідти я раптом під ногами побачив справжнє листя.. Я збирав його навпомацки.. тоді я набрів на жилу.. ні, на ціле родовище грубого.. наче пластини сланцю, червоно-буре з темними лискучими прожилками.. Трипала долоня тюльпанового дерева.. довгасте, як весло горіхового дуба.. різьблені тіні чорного дуба.. Кожен листок червоного дуба — індіянець у танці.. Але як їх знайти? Амаліє.. я їх тоді вночі знайшов.. Саме тоді.. Коли Рік зовсім злився з дерев’яним мостом над ямою у Ведмежім потоці.. Доти я ніколи їх не бачив, ніколи.. аж раптом вони під ногами.. Не торішні чи позаторішні — а саме давні.. дуже давні.. і просто темні: так — подібні до сланцю; темно-бурі.. Вже колір не означає нічого.. колись, може, й були багряні.. Тепер вони бурі.. деякі покраплені рідкою глиною, і зіб’єшся рахувати його пальці: той закляк — не розгинається.. той з відрубаною фалангою.. Одні вже зовсім невидимі у споді — незрушним пластом.. а цей промовляє за всіх: розчепірений у своїм танці.. Кожен такий листок — темний ритуальний вогонь.. Не вигорілий, а пригашений.. задутий сам собою.. невідтанцьований..

Амаліє.. я не збирав листя вдома.. ніколи.. Хоч у нас величезний білий дуб під хатою над Стримбою.. листя просто лежить і все.. Часом його згромаджують.. стелять під худобу.. покірне.. Я шукаю інше.. прибульців здалека.. Якось зачерпнув уночі відром воду — аж він там: напівзатоплений, слизький.. звідки ти приплив?.. виборсується з рук.. але навіть там, при самому дні, тліє синюватий вогонь неба.. Амаліє, ти відчуваєш? — я кажу про долоню.. вона зачерпнула жменю жару: але темного.. прихованого.. Ні, Амаліє, то зовсім інше, коли я босий вступив у вогнище і вхопив пригорщ жару.. тоді я був сам не свій.. ти знаєш.. Хоч і тоді можна було зрозуміти: ніби готувався до сонячного танцю.. і все ж ніколи не наважився б: коли тебе підвісять до стовпа.. одного на цілий світ: лише ти і сонце.. і ти стікаєш кров’ю.. Ні — я б не наважився.. Хіба що вхопив у жменю трохи жару.. Але, Амаліє — то був зовсім інший жар.. А я кажу про інше — давнє листя: вистояне.. покалічене.. наче полегле.. пригасле під ногами.. про той жар, який вже темний.. так, нарешті, дозрілий листок.. з часом наконечник індіянської стріли ще гостріший.. Амаліє.. ти знаєш, де Рік.. тепер.. І де я..

Дев’ять літ минуло відтоді, як ти написала того останнього листа: Рік хотів полагодити дах, бо протікало біля комина, і змайстрував дві драбини.. я б йому помогла.. але втомилася з дороги і прилягла подрімати у хаті.. і тоді якраз розірвалося його серце.. поки я спала.. Широке плесо озера далеко від Лемонта на північ — пам’ятаєш — де я піймав чималого жовтого окуня, лише черкнувши куском крейди його профіль на пласкім камені на березі: отак, отак і отак — і на тобі — вже тріпоче в руці окунь!.. Рік аж завмер: Амаліє.. а може, він шаман? Так його глибоко вразило.. і тоді нас кинув удвох на березі — і відплив на каное далеко-далеко — аж на середину.. І ми сиділи навпроти і дивились туди.. як він невидимо перебирав веслом.. витанцьовував на місці.. Гладеньке