Олег Богданович Лишега - Поцілунок Елли Фіцджеральд

Уявляєш собі — прокидаєшся раптом у світі, де інакша інтонація.. інакші голоси.. інакша музика.. Так наче все подібне — але ущільнилось і вже інакше усередині.. інакша тиша.. запах.. По дідовій лінії моя прабаба з Малиновичів.. З її братів один жив у Станіславі, і в нього був син Нестор.. Несько Малинович, може, трохи старший за мого тата Богдана.. Закінчив Львівську політехніку.. Але був дуже чуйний.. і закохався в одну панну.. і щось в них сталося.. чи то вона відмовила, чи зрадила йому.. і він збожеволів.. Тато дуже любив його, Неська.. бо він був не такий, як всі.. Усе малював татові.. Мости.. Найбільше любив малювати мости.. і тихо собі жив.. нікого не чіпав.. боявся і уникав жінок.. Лише всякі найвигадливіші конструкції мостів.. і може, лише в цьому й бачили його хворобу.. бо він з усіх був найдобріший.. він з їхнього роду один лишався.. А як прийшли німці — то мусили його віддати до божевільні на Кульпарків.. бо інакше б німці забрали на війну.. А він ніяк не міг втямити, за що його там тримають.. Хіба він винен, що так йому подобається плетиво переходів.. арки над ріками, проваллями? Нащо його так катують у тих мурах на Кульпаркові.. і там він носив свою останню любов.. Ніхто йому нічого ніколи не забороняв.. ходив куди хотів і тішився, як дитина колись.. і вже він не міг далі витримати — хотів знов у той давній вільний світ.. і спробував перелізти через той високий мур.. і там нараз німці його застрілили.. Так казав мені тато.. Він любив Неська найбільше..

Тепер я сплю тут, на його місці.. тут, на цім старенькім дивані.. де він лежав останні довгі роки.. вже як сам не міг встати.. Він лише довго дивився у вікно перед собою.. як нікого з ним не було.. Сестра Ліля на роботі цілий день.. Подай мені яблуко.. подаю йому повне червоне яблуко.. воно тут.. поруч — на столі під вікном.. Раптом відчуваю — поки мене не було — він увесь час дивився на нього.. на яблуко.. йому так хочеться чогось солодкого.. А він ніяк не дотягнеться сам.. Він.. такий міцний в руках і досі.. як потискає мені руку.. колись до війни — ще за Польщі — він стояв на воротах.. у светрі.. в алібабах.. так називалися тоді шаровари.. ще до війни.. і якось вони — їхня команда з Тисмениці.. українська «Скала» виїхала до Бучача.. хлопці їхали на підводі.. і Никольцьо Дунець.. той, що потому став капітаном — тоді ще малий, біг за ними, тримаючись за віз.. бо йому не ставало місця.. так любив футбол.. Аж до Бучача.. а то було куди бігти.. добрих півдня.. Аж за Дністер.. треба було переїхати Дністер в Нижневі.. і там ми у Бучачі програли чотири нуль.. правда, я пропустив лиш два.. а потому мене змінив другий воротар і пустив ще два.. Був страшний дощ і болото на полі.. і мені стовкли лице бутсами.. скопали всього.. і мене після того обкидало струпами.. Коли він розповідав лежачи — по його щоках текли сльози.. Боже.. той Бучач на горі.. в долині ратуша з Пінзельовими статуями святих заступників..

Амаліє, тоді тебе там не було.. мені здається — ти боялася того похмурого урочища Чортовий Лікоть.. де ми їздили завжди до джерела по воду.. Якось у лісі — вже як минули Чортовий Лікоть — стрімко вниз і відразу догори — Рік праворуч між густих червоних дубів показав на рештки стін, уже без даху.. тут я народився.. звідси і далі — це все був наш ліс.. з джерела над Ведмежим Потоком взимку на санках тягали воду.. Мій тато колись і до, і після війни тут промишляв трапером.. накладав капкани у крижаній воді, і йому скорчило руку.. Колись ми заїдемо до нього в гості.. Він тут недалеко.. сам.. Високо в горах.. Ліс.. усюди під нами шахти.. Копали вугілля, сірку.. може, й золото.. Ночами всякі люди.. Страшні часи.. Ще як жила баба, батькова мама.. якось уночі чує, як по стіні драпається на другий поверх до неї якийсь горлоріз.. то вона вхопила рушницю і з вікна бахнула у темну тінь.. А внизу була конов’язь, і він там звалився.. А нарано лише кривавий слід у гущавину.. Довкола темний ліс понад Ведмежим Потоком.. вони назбирали трохи грошей і з братом поставили тут заїзд.. Щось гарячого з’їсти.. переночувати.. але копальні вичерпалися і все занепало..

Трохи збоку від дороги — заїзд між старих сосон на галяві.. У темряві гострий спалах: «Евондайл».. Чиєсь дівоче ім’я? Наче якась нічна духмяна квітка.. і справді — під вікнами конов’язь — тепер там кілька машин.. Зсередини у дверях клуби пари, музика.. ось він.. їхній старосвітський заїзд.. приглушений вулик зимою в горах: внизу бар, мосянжні світильники.. вичовгане тьмяне дерево шинквасу.. Просторий салун з різьбленим дзеркалом.. більярд.. А на горі — кімнати для мисливців.. У дзеркалі виплила скрадлива тінь темного ягуара Ріка — марнотратного сина.. Тут його всі пам’ятають, яким він був ще змалку.. Підійшов хтось з тих давніх часів.. вітаються.. а це мій товариш..

На мені біла атласна сорочка, розтулена на грудях.. на голові — мокра шевелюра сторч.. розкошлана борода дзенькає кришталем — я весь горю: щойно скупався недалеко звідси у Ведмежім Потоці.. там вода ніколи не замерзає — але трохи мілко — гірський потік.. і я мусив лягти на пласку скелю на дні.. аби зануритись з головою.. Мала Еймі — притихла пташка у сірій шапці-вушанці — одне вухо відстовбурчилось.. вона й досі не може прийти до тями — вона була єдиним свідком над обважнілим, отороченим кригою чорним Ведмежим Потоком.. І вже Рікова далека родичка сипле на руку трохи жовтої солі.. кружальце цитрини: ти маєш це лизнути — а це випити.. і всі дивляться, як перехиляю склянку за одним духом.. і аж тепер підходимо до його батька.. до господаря.. тут він завжди у напівтемряві, збоку.. за своїм тихим столиком складає в пам’яті свої вірші.. поруч порожня