Себастьян Фолкс - Пташиний спів

— Як вас звати? — запитав Стівен.

— Сестра Елрідж.

— Ні, ваше ім’я.

— Мері.

— Я хочу вам щось сказати, Мері. Можете підійти на хвильку?

Вона нехотячи підійшла до його ліжка. Стівен узяв її за руку.

— Присядьте на секунду.

Вона із сумнівом подивилася на нього, але присіла на край ліжка.

— Що ви хотіли сказати?

— Я живий. Ось це я і хотів вам сказати. Ви це знали? Я живий.

Вона посміхалася.

— Молодець. Це все?

— Так. Це все, — він відпустив її руку. — Дякую вам.

У палату увійшов капітан Грей.

— Доброго ранку, Рейзфорде.

— Доброго ранку, сер.

— Я чув, ви вже ходите. Прогуляємося?

Біля стіни шпиталю стояли дві залізні лави, з яких відкривався вид на газон, який простягався до кедра над великим занедбаним ставком. Газоном зрідка гуляли люди, спираючись на палиці.

— Ви, здається, швидко одужуєте, — сказав Грей. — Мені одразу сказали, що вже все.

Він зняв картуза та поклав його на лаву між ними. Його хвилясте каштанове волосся ще не почало сивіти. Мав охайні та доглянуті вуса. Стівенове ж обличчя зблідло, і у волоссі вже проблискувала сивина, але він якимось чином ще зберіг ту юність, втрачену Греєм. Сяєво в очах Стівена обіцяло несподіванку, а погляд Грея — хай і живий — наче застиг. Він вже був чоловіком, котрий опанував себе, і, навіть при неформальній бесіді, завжди тримався як старший офіцер.

Стівен кивнув.

— Як тільки їм вдалося подолати інфекцію, стало краще. Поранення були не дуже серйозні. Зараз я не повністю можу рухати рукою, але в цілому добре себе почуваю.

Грей витяг цигарку з портсигара, котрий носив у нагрудній кишені, і постукав нею об лавку.

— Коли вас випишуть, то дадуть відпустку додому на два тижні, — сказав він. — Ви також отримаєте підвищення. Вам потрібно пройти навчання в Ам’єні — і ви будете служити у штабі бригади.

— Я не поїду, — відповів Стівен.

— Що? — розсміявся Грей.

— Я не поїду у відпустку і не поїду працювати в штаб. Тільки не зараз.

— Я думав, ви зрадієте цим новинам. Ви ж уже більше року на фронті, правильно?

— Так і є, — відповів Стівен. — Цілий рік підготовки. Я не залишу фронт у вирішальний момент.

— Вирішальний момент? — Грей з підозрою дивився на Стівена.

— Усі знають, що готується наступ. Навіть лікарі і сестри. Саме для цього тут усіх ставлять на ноги.

Грей стиснув губи.

— Можливо, можливо. Але слухайте, Рейзфорде, ви добре командували взводом. Особливих висот ви не досягли, але хто з нас досяг? Вони трималися добре під обстрілом. Ви заслужили відпочинок. Ніхто не посміє сказати, що ви тікаєте абощо. Господи, та ще три тижні тому усі були певні, що ви помрете! Ви знали, що вас кинули разом з трупами?

Стівена лякала сама ідея розлучитися із солдатами, з якими він воював. Він зневажав війну, але не можна було відступитися зараз і не побачити, чим усе закінчиться. Якимось чином — він і сам не розумів як — він прив’язався до цієї війни: його незначне життя, його доля вплелися у результат великих подій.

— Почнемо з того, що у мене нікого немає в Англії, — тож мені доведеться просто вештатися площею Пікаділлі або поїхати у Корнуол на море і сидіти там у якомусь маленькому котеджі. Я краще лишуся у Франції. Мені тут подобається.

Грей посміхався і дивився на нього з поблажливою цікавістю.

— Продовжуйте. Як щодо підвищення? Від нього ви теж відмовитеся? Мені доведеться підвищити Харрінгтона замість вас.

— Відмовлюся, сер, — посміхнувся Стівен. — Я думаю, у мене ще буде шанс його отримати. Не думаю, що ця різанина припиниться.

— Я теж так вважаю, — погодився Грей. — Але Рейзфорде, усе, сказане мною, — це накази, які я отримав. Я тут нічого не вирішую.

— Ви би могли поговорити з командиром.

— З полковником Барклаєм? — Грей труснув головою. — Не думаю. Він дотримується статуту. Іноді я думаю, що він сам його і написав.

Стівен був у бадьорому настрої. Грею, вочевидь, подобалася така незвична ідея — попри всю його ошатну зовнішність та чітке дотримання військових правил.

Обоє мовчали. До шпиталю під’їхала вантажівка з пораненими на ношах, і двоє санітарів вийшли допомагати. Деякі з привезених солдатів були вже приречені. Найгірших санітари, як завжди, клали на землю, якою їм вже, мабуть, ніколи не ходити, і заносили останніми. Такий звичай, думав Стівен, стає віддзеркаленням тих передчуттів, котрі виникають у солдата, який лежить у воронці та чекає санітарів, спостерігаючи, як запалюються його рани.