Себастьян Фолкс - Пташиний спів

— Ви знаєте, куди нас перекинуть? — запитав він.

— Знаю, — відповів Грей. — Але мені не можна вам говорити.

Стівен нічого не відповів, розвівши руки та легенько смикнувши плечима.

— Альбер, — промовив Грей. — А вже там проінструктують детальніше. Штаб бригади розташують у селі Ошон-вілле, якщо я правильно вимовляю. Полковник називає його «оушен вілла».

— Я знаю це село! — зрадів Стівен. — Я бував там. Це на ріці Анкр. Я добре знаю ті місця. І я говорю французькою. Я був би...

— Необхідним, — розсміявся Грей.

— Саме так.

— Розкажіть мені про ті місця.

— Там красиво. Це не рівнина — швидше пагориста місцевість. На Анкрі добре рибалити, правда, я так нічого і не упіймав. Відкриті поля з кількома великими лісами та хабниками. Там активно вирощують зерно та овочі. Особливо цукровий буряк, здається. Села доволі нудні. З Альбера є залізниця — поїзд зупиняється у приємному селі Бомон-Амель.

— Ну від цього села, мабуть, мало що лишилося. Зараз там німецькі укріплення. Що ще ви знаєте?

— Думаю, це усе. Проблема в тому, що місцевість пагориста — головне, хто на височині. Атакувати на підйомі — це самогубство.

— Не думаю, що ми взагалі хочемо атакувати. Наше завдання — відтягти війська з-під Вердена. Якщо вони там прорвуться — нам кінець.

— І ми будемо атакувати вгору?

— Боші там вже рік. Не думаю, що вони залишили нам узвишшя.

Після короткого мовчання Стівен запитав:

— Кого ще туди відправляють?

— У більшості новачків — армію Кіченера. Ну і кількох кадрових офіцерів, аби трохи їх натренувати, — як ми з вами.

— І їх посилають туди в наступ? — Стівен не міг у таке повірити.

Грей кивнув, і той заплющив очі. Він пригадав той день, коли сидів з вудкою на березі Анкру, — і як від річки земля підіймалась. Також невиразно уявив укритий лісом пагорб біля села Тьєпваль, якщо він не помилився. Він добре розумів, який захист організували німці за рік — навіть за тиждень вони копали кращі траншеї, ніж британці. Сама думка проте, що в учорашніх крамарів, працівників фабрик та клерків це буде перше випробування себе на війні атакою такої лінії оборони, була абсурдною. Не можуть же вони таке дозволити.

— Що, передумали? — запитав Грей. — Ви знаєте, на Пікаділлі не так уже і погано. Там хоч поїсти можна добре. Я б рекомендував кафе «Рояль».

Стівен труснув головою.

— Як гадаєте, ви вмовите їх мене залишити?

— Усе можливо. Завжди простіше сказати командирові, що йому хочуть запропонувати більше людей — а не забрати тих, котрі є. Я можу поговорити з його заступником, майором Терсбі.

— А як щодо пропозиції у штабі? Це можна буде відстрочити — або направити туди когось замість мене?

Грей відповів:

— Якщо ви покажете свою незамінність. І якщо будете дотримуватися дисципліни.

— Про що ви?

Грей кашлянув і загасив цигарку під каблуком.

— Ви марновірна людина, Рейзфорде?

— А хто — ні?

— Офіцери не повинні вірити в забобони. Наші життя залежать від стратегії і тактики, а не від довгих сірників та карт.

— Мабуть, в душі я залишився рядовим.

— Припиніть це. Я бачив ті нісенітниці у вашому бліндажі. Дерев’яні фігурки, карти, недогарки. Киньте це. Довіряйте підготовці та вмінню командира. Довіряйте своїм солдатам. Якщо ви прагнете чогось надприродного — сходіть і подивіться на капелана.

— Ніколи вбачав у Хорроксі нічого надприродного.

— Не вдавайте дурня, Рейзфорде. Ви знаєте, про що я. Якщо я вам допоможу — ви мусите якось мені віддячити. Досить цієї тарабарщини — повірте у себе.

Стівен відповів:

— Не те щоб я вірив у це — у карти та долю. Але усі це роблять.

— Ні, Стівене, не усі. Ви це робите, але тільки через якісь події в дитинстві, — голос Грея став трохи м’якішим.

— Про що це ви?

— Я не знаю історії вашого життя. Але мені здається, що у таке вірять діти — бо їм треба вірити у якісь зовнішні сили. Ось чому вони читають книжки про відьом та чаклунів та різні нісенітниці. Це звичайна людська потреба — і вона найчастіше минає разом з дитинством. Але якщо реальність розбиває той дитячій світ, то ця потреба ховається глибше.

— Безглузді австрійські нісеніт...

— Помовчте, — Грей підвівся. — Я ваш командир. Нічого дивного, що я знаю речі, які вам невідомі. Якщо я допоможу залишитися на фронті — помагай вам Господь, — то ви будете працювати на моє майбутнє.

Він простяг Стівенові руку. Той коротко її потис і повернувся до шпиталю.

— Ви божевільний