Борис Левандовський - Байки проти ночі

Йому треба було кілька хвилин болісних, але неминучих зусиль, поки нарешті полився тоненький ледачий струмок. Влад притулився змокрілим чолом до прохолодного кахлю стіни, даючи сечовому міхуру звільнятися вже самостійно, по його щоках рясно котилися сльози. Відвідування дантиста тепер здавалося зустріччю з давнім приятелем. Батьки, як і раніше, гаркалися на кухні й були цілком зайняті один одним, тому Влад, чи не вперше в житті, радів їхній сварці.

Він злив воду в унітазі й застебнув штани тільки на верхній ґудзик — одного цілком достатньо, щоб пройти до себе в кімнату з виглядом, що не викликатиме зайвих запитань. Думки про вечерю нанесли формальний візит і чинно подалися геть. Жерти анітрошки не тягло.

«Вони повинні за це відповісти».

Влад тупо вп’явся поглядом у сміттєве відро й так простояв десь із хвилину, міркуючи, звідки почулися ці слова. Ну, зрозуміло, вони пролунали в його власній голові, а де ж іще? Адже не міг їх сказати хтось, хто сидить у сміттєвому відрі. Або хтось, хто заліз у бачок унітаза.

Вийшовши з туалету, Влад, щоб уникнути зайвих контактів принаймні до ранку, крикнув матері, що не голодний і хоче раніше піти спати. Йому не відповіли, але з голосів, що на мить заткнулися, зрозумів: почули.

Цього було цілком достатньо.

Влада цілу годину в ліжку били дрижаки, як при дуже високій температурі (можливо, у нього й справді піднялася температура). Сварка батьків перекочувала з кухні до їхньої кімнати, де благополучно затихла, змінившись батьковим хропінням, і пам’яті Влада в притихлій квартирі нічого не заважало знову і знову, наче зациклений проектор, доконувати його сценою на темній вулиці Коперника (сценою з його подвійного життя — в залі аншлаг, публіка в захваті), підкидаючи до топки переживань свіженькі подробиці.

Біль у паху, завдяки нерухомості його тіла, поступово вгамувався, перейшовши в ниючу пульсацію нижче пояса. Вранці Влад дуже сподівався помітити зміни на краще, оскільки інакше на нього чекав би кошмарний візит до лікаря (і, як наслідок, малоприємна розмова з батьками). А потім, може, навіть… О Боже…

Операція.

«Це їм так просто не минеться, обіцяю».

Влад аж підскочив на ліжку. Не звертаючи уваги на вибух болю в яєчках, він лежав і слухав — слухав кімнату, слухав себе. Слухав… і прагнув почути, бо вже напевне знав, що почує знову. Це був жах розуміння.

Раніше він думав, що голос у його голові — і в залі ігрових автоматів, і вже вдома, коли стояв у туалеті, намагаючись видавити із себе хоч кілька крапель, — лише примха його власної уяви. Але тільки цієї миті його пронизала раптова впевненість, що з ним справді говорять. Хтось постійно спостерігає за ним.

— Хто тут? — сказав Влад у темряву.

«Може, в тебе просто дах їде? — запитала ліва півкуля його мозку праву. — Ні, не думаю, — була відповідь».

— Хто…

«Друг… друг, про якого ти завжди мріяв, але якого в тебе ніколи не було».

— Я, — Влад осікся.

Це сталося, контакт відбувся, він одержав докази.

— Де ти?

«Близько».

— Мені дуже погано, — Влад вів запеклу боротьбу з жахом, що наповзав із темряви. — Мені п-погано…

«Я знаю».

— Чому я тебе не бачу?

«Тому що ти не можеш мене бачити. І не тремти, я не заподію тобі шкоди».

— Точно?

«Звичайно. Ніколи».

— Це ти допоміг мені в залі?

«Звісно».

— Отже, ти справді… друг?

«Якби було інакше, хіба став би я тобі допомагати, правильно?»

— Здається, так, — погодився Влад, усе ще мліючи від відчуття ірреальності того, що відбувалося. Тепер-то він зрозумів, що, мабуть, відчували ті хлопці з «Від заходу до світанку», коли заблукали в бар «Кручені цицьки» і зрозуміли, у якій компанії опинилися. Тільки… якщо голос сказав правду, чому ж тоді…

— Чому ти не попередив, що вони йдуть за мною?

«Тому що сам цього не знав. Мені дуже шкода, що вони вчинили так із тобою. Але обіцяю, вони дорого заплатять за заподіяне. Ми їх знайдемо й серйозно поговоримо».

Сам не знаючи чому, Влад одразу повірив.

— Ти збираєшся покарати їх, так?

«Не я — це зробиш ти».

— Але як? — Влад навіть пирснув. І скривився від болю в мошонці, який викликав спазм сміху. — Як?

«Про це не хвилюйся».

— Господи, та я навіть не знаю, чи доживу з цим до ранку, — він торкнувся кінчиками пальців низу живота.