Борис Левандовський - Байки проти ночі

«До ранку все мине. Буває й гірше, повір».

До ранку? Влад ще хотів запитати, чи не збирається голос його зцілити, як у тих релігійних передачах, на які він іноді натрапляв, клацаючи по каналах «ящика», і ніколи не дивився, бо вважав, що якби й справді після чогось такого кульгаві танцювали і сліпі бігли в кіно (а забиті яйця набували нормальної форми), народ валом би пер у ці секти. Але не запитав.

«А як щодо сьогоднішньої гри? — сам собі заперечив Влад замість цього. Адже передбачати ходи ігрового автомата, де все побудовано на випадкових числах, неможливо».

— Чому? — запитав Влад.

«Що — чому?»

— Чому… я?

«У нас є щось спільне. Нас обох змусили грати за чужими правилами, принизили. Хіба не так повелися з тобою?»

— Так, — прошепотів Влад.

«Тільки давай домовимося, що ти не будеш ставити надто багато запитань, тому що скоро зможеш сам у всьому розібратися».

— Добре, — щось замаячіло на периферії його свідомості, якийсь сумнів, але зникло, не знайшовши можливості зачепитися.

«Я пропоную покінчити з цим раз і назавжди, — сказав голос. — І почати гру за своїми правилами».

— Як це?

«Покидьків, які на тебе напали, слід покарати. Хіба ти вважаєш інакше? Адже це і є справедливість».

— Так, — Влад уперше відчув, як у ньому починає закипати справжня злість і обурення. — Це і є справедливість. Точно.

«Ти готовий покарати їх, готовий змінити правила?»

Чи готовий він? Що за питання!

— Але як? — Влад раптом засумнівався, але це вже був інший сумнів. Що він може зробити хлопцям на зразок Стаса? Як виступити проти них відкрито? Результат такого кроку був передбачуваний. Запальний азарт помсти почав стрімко згасати.

Так із ним бувало вже не раз, коли він повертався зі школи весь у синцях і довго вертівся в ліжку без сну, уявляючи, як колись змусить кривдників відповісти за свої вчинки. Йому марилися їхні корчі в страшних муках, принижені благання про помилування… Але найчастіше Влад бачив, як ці вилупки вмирають якоюсь жахливою смертю. У світі своїх фантазій він був якщо не Богом, то принаймні божком, але наставав ранок, і все поверталось на свої місця.

Цей голос, що назвався його другом, міг вселити йому надію, може, навіть надихнути на щось неординарне. Але він не був здатен зробити з нього когось іншого або хоча б дати йому відчуття твердого стрижня усередині, відсутність якого в подібних до сьогоднішньої ситуаціях Влад відчував сильніше, ніж присутність будь-чого іншого. А це означало, що завтра наступить черговий нещадний ранок. Ось у чому проблема.

«Довірся мені, — сказав голос. — Я знаю, чого ти боїшся. Але якщо ми діятимемо разом, їм нас не здолати».

І Влад знову повірив.

«Тоді чого ми чекаємо?»

— Що… ЗАРАЗ?

«Навіщо гаяти час».

— Але…

«Тихіше, тс-с-с… А то твої предки вирішать, що ти привів до себе жінку».

Думка про те, як він приводить жінку до себе в кімнату, Влада розвеселила й дуже йому сподобалася. Схоже, цей голос був… своїм хлопцем.

«Просто довірся мені, — повторив голос. — І пам’ятай, що тепер ми з тобою заодно».

— Звичайно, заодно, — мовив Влад і здивувався змістові цих слів.

«Слухай мене: заплющ очі, ось так, добре. Ми зараз дещо зробимо. Цокання годинника, він там. Тепер наближайся до нього».

— Я не…

«Наближайся до його цокання. Чи ти не бачиш кімнати?»

— Кім… о чорт! Я можу.

«Тоді сміливіше».

— Боже, мені вдалося.

«Котру ти бачиш годину?»

— Початок першої.

«А точніше?»

— Вісімнадцять з половиною хвилин.

«Тепер устань і перевір».

Влад почав підводитися з ліжка й раптом застогнав. У паху розігралася ціла баталія. Неймовірно, але він зовсім про це забув! Він абияк прошкутильгав по кімнаті, намагаючись ні на що не налетіти в темряві, узяв із книжкової полиці будильник (старий роботяга, дзенькіт якого він устиг глибоко зненавидіти за більш ніж десять років) і підніс до вікна, щоб краще роздивитися круглий, з тонкими золотими стрілками циферблат.

— Це якийсь фокус?

«Лягай, у нас на сьогодні велика програма», — замість відповіді сказав голос.

Він летів над нічним містом. Унизу пропливали вузькі звивисті вулички центральної частини Львова, мерехтіли вогники. Ліворуч від нього цілилася в небо біла вежа