Володимир Кільченський - Вітри сподівань

— Мені-то нічого, а якби я наловив, то і ти жер би, Дареку, — по-злому відгризнувся Мілко.

А під час їжі Мілко почав умовляти товаришів порибалити тихцем уночі: у возі в нього є зручний невід. Спочатку всі відмовлялися, та згодом Дарек згодився розсипати невід, але решта приятелів повинні бути поряд. Всім закортіло свіженької рибки, і навіть у Івана засвербіли руки потримати коропів та лящів з князівського ставу. Що б там не було, почали готувати тенета і при слабкому сяйві місяця почвалали до ставу. Наблизившись до широченної водойми, Іван почув голоси і плескіт води. Він присів навшпиньки і махнув своїм донизу рукою. Всі тихо присіли, а Іван почав сторожко підходити до водяного плеса. Та, побачивши гурти людей, зрозумів, що вони не одинокі у своїй затії. Швидко повернувся до принишклих приятелів, і скоро вже всі були на березі та підготовлювали неводи для ловлі. На них ніхто не звертав уваги, і, вже обійшовши два кола, ловці повитягували по мішку риби — радощів було без межі.

Розіклавши рибу по торбах, зібралися до обозу, та тут почулися вигуки і гавкіт собак. Іван одразу зметикував, що це охоронці із замку Вишневецького помітили рибалок-крадіїв, і гукнув усім своїм швидко бігти подалі звідси, а сам рвонув першим. Чув, як позаду нього пихтів Дарек, і зупинився глянути, де горе-приятелі. Всі швидко збилися докупи, і не встигли вони відсапатися, як з боку обозу замигтіли вогні смолоскипів і почулися людські голоси.

— Швидко ховаймо торби і врозтіч! — вигукнув Іван і, запримітивши місце, почав рити приямок і, швидко примостивши туди мішок, озирнувся.

Дарек сидів на землі, тримаючи перед собою торбу з рибою.

— Я не кину вилову, заберуся подалі, а вранці непомітно дістануся до своєї хури, — сповістив він Івана, на що той тільки махнув рукою.

Троє без торбин кинулися врозтіч, а Дарек побрів собі в інший бік з торбою за плечима. Наблизившись до ланцюга тих, що прямували в його бік, Іван визначив, звідки не було чути гавкотіння, і, знайшовши канаву, заліг, накрившись гілляччям. Незабаром побіля нього прогупали ноги шукачів і почулися веселі голоси людей та глузливий сміх. Переждавши, коли шукачі віддалилися, Іван без поспіху дістався обозу і почав умощуватися спати. Невдовзі з’явилися переполошені Мілко з Тадеушем і нарешті, коли все минуло, розреготалися один з одного, згадуючи нові й нові свої пригоди під час втечі.

Ляхи панували на теренах західніше та південніше Старокостянтинова. Їхні роз’їзди, не остерігаючись нападу козаків чи татар, раз по разу змушували трійку вивідувачів разом з Павлом Годиною ховатися в лісі, заростях очерету чи верболозу. За два дні вони наблизилися до місця скупчення польського війська так близько, що Павло вирішив приховати коней, залишивши для догляду за ними Остапа Сподинця, а самим далі вести спостереження піхом. Трійка козаків: Павло Година, Ігнатій Замковий та Андрій Мандрика, убирали свій одяг та обличчя, щоби бути непомітними під самісіньким носом у ляхів. Окрім примощування гілок, ще й заличкували обличчя рудою глиною і тепер старанно вимащували один одному вуса. Домовившись, як діяти при всіляких пригодах, по черзі обіймалися з Остапом та підходили до своїх коней. Павло обійняв за шию Купину і, обійшовши її зусібіч, переглянув підкови, подумавши: «Втікатимемо — не до того буде, щоби глядіти». Закинули торби, мотузки за плечі, вибралися з байраку і попрямували далі, не випускаючи з виду один одного. Хлопці націлились розшукати розташування ляських вивідувачів, злісних своїх ворогів, і помститися за смерть свого зверхника Андрона Паталаха та двох десятків товаришів. Павло добре розумів польську і, почувши голоси ляхів, прилаштувався неподалік, вслухаючись у розмови ворога.

Уже закінчувався другий день їхніх поневірянь, а гурту вони так ніде і не здибали. Цю ніч Павло вирішив провести майже в стані ворога, знайшовши неглибоку яругу, порослу низькорослими колючими дичками. Обгорнувши обличчя й руки покривкою, вони в одну стежку закотилися на дно ярка й опинилися на сирому та прохолодному дні. З-під старої трухлявої груші дзюркотіла цівка води, що напоїла вивідувачів, і вони вимостили собі лігвища на підвищенні ярка та почали вкладатися до сну. Внизу швидко темніло, хоча небо над ними ще було світле, бо сонце не встигло лягти за небосхил. Ще ніхто не встиг і задрімати, коли на гребені ярка почулися голоси і тупіт багатьох коней.

За якийсь час потягло кислуватим димком, і вже швидко всі відчули пахощі смаженого м’яса. Люди наверху говорили притишеними голосами, і Павло не міг розібрати, що за верхові знайшли собі тут нічний прихисток. Та коли повітря зволожилось після вечірньої прохолоди й ранньої роси, Павло почав розрізняти слова, а після вечері незнайомці заговорили гучніше й жвавіше. Трійка козаків тільки прислухалася, боячись виявити себе словом або необережним порухом, від хлопців чути було мимовільне цмокання губами на пахноти від чужої вечері. Тут до Павла долинув владний голос із тих, що перебували наверху:

— Погодуйте холопа, а то здохне і до диби не дотягне!

Почувся стогін якогось чоловіка, і до Павла долинули уривки лайки та незрозумілих слів: «…вас взяли, пранці[46] б на вас напали… лисого… світу Божого!»

Павло зрозумів, що наверху ляхи і в їхніх руках хтось із полонених козаків. Він наблизився до Ігнатія і шепнув йому у вухо:

— Хтось із наших там, це, може, і є ті, кого ми розшукуємо!

Ігнатій кивнув