Володимир Кільченський - Вітри сподівань

у сідлах, він не помітив сильних, обвітрених облич загартованих вояків. З королем справді йшла на війну майже сама знать, шляхта, бачачи перед собою величну і славну перемогу над холопським гетьманом Хмельницьким — безкровно та швидко. Деякі колони ополченців проходили повз них, виспівуючи бойові пісні про перемогу польської зброї над ворогами.

Дарек, який був увесь час у зажурі, бачачи перед собою велетенську силу королівського війська, повеселішав і гордо вітав драгунів, немовби це він проводжає в бій воїнів Речі Посполитої. Та вже скоро за помпезним військом потягнулися вози, й Іван з Дареком, уклинившись поміж ними, опинилися в нескінченній валці супровідного обозу. Віз Дарека рухався попереду, і юнак час від часу озирався, задоволено посміхаючись Івану. А Івану, звісно, було не до веселощів, його віз котився у ворожому обозі, а він, думаючи свою невеселу козацьку думу, уявляв свою безрадісну будучність. Тепер йому було лячно являтися на очі своєму сотенному, товаришам. Що він мовить на свій захист? Згадав, що тільки декілька разів зумів передати послання з Варшави, а тепер йде з ворожим військом. «Не бачити мені добра, не видіти мені Марії, не бавитися мені чадом своїм… Заб’ють мене киями свої сотенці…» — роїлися нерадісні думки.

Наступного дня зранку довжелезний обоз об’їжджав Ляндскоронський з почтом та дуже суворо намовляли їздових годуватися в дорозі купівлею харчу по містечках та селах, а панські припаси приберігати для війська. Ночувати зупинилися поблизу маленького містечка Пожече і, доки налаштовували вечерю, встигли заприятелювати з іншими їздовими та, побоюючись витрачати харч для війська, зварили собі їжу в складчину. Тепер, вечеряючи, нові приятелі розговорилися, і кожний розповідав щось кумедне про своїх панів та вихвалявся, які вони вмілі та дужі, а пани без них ніщо. Дарек сидів поряд з Іваном, вважав його майже за брата, та почав оповідати, підморгуючи Іванові, про гарну кухарку пана Генрика. Він так вихваляв її вроду, що всі щоразу перепитували, чи є це правдою. Тоді Дарек повертав голову до Івана і гарячково допитувався:

— Підтверджуй, Стасе. Маткою Боскою присягаюся, таких і панянок немає, окрім Зофії.

Іван кивав головою, і той далі розповідав, що повернеться з війни багатієм і викупить Зофію. Та вже почулися звуки сурми до сну, і всі хутко розійшлися до своїх хур.

Через декілька днів досягли Люблина та зупинились на тривалий відпочинок, як їм оповістили, чекаючи на ополчення Волинського та Малопольського. Посполите рушення і надвірні команди панів сходилися дуже повільно, незважаючи на те, що король видав третє віці[45] на збір. Більше десяти днів рушення відсиджувалось під Люблином, і обозні так добре пристосувалися до польового життя, що вже їм думалося, що це і є вся війна. Гурт їздових, яких «очолив» Дарек, добре був облаштований, і вечорами було чути веселий гамір, а подекуди і жіночий сміх. Багатші вояки з рушення, навтішавшись жіноцтвом, яке настирливо проникало в табір, відганяли повій подалі від себе, а облюбовували кращих. Ці звабливі жіночки опинялись в обозі і знову знаходили собі шанувальників. Підгодовували таких кокеток і обозні з Дарекового гурту, і вже поночі ті віддячували їм своїми принадами. Кожної ночі було чутно Івану від сусідніх возів вовтузіння та стогони полюбовників. Дарек також не згубив чоловічого щастя і кожного разу, зустрічаючись з Іваном уранці, загадково підморгував.

Продовження цієї військової насолоди закінчилось, коли надійшли чутки, щодо холопа Хмеля приєдналось татарське військо з усього Криму. Рушення збиралось йти далі, й наляканим обозникам було не до любовних утіх. Цього вечора у таборі ляського війська де-не-де співали, але вже сумних пісень, а ті з вояків, що вже раніше зустрічалися з татарами, розповідали страхітливі оповіді.

Зранку посполите рушення рушило в бік Збаража через Краснистав і Сокаль, ще не маючи ніяких звісток про ляське військо, яке перебувало на Волині. Потягнувся обоз рушення, й Іванові треба було радіти, що вже він на Руській землі, а він тремтів від думки, як йому діяти під час зустрічі з ворогами-товаришами. Новим обозним приятелям Івана та Дарека також було сумно, і на перепочинках вони виявляли своє занепокоєння. Нові приятелі, Мілко з Тадеушом, після вечері прохали Івана помуштрувати їх у бійці на шаблях, а за розрахунок тягали харч зі своїх хур. Дарек не лякався нічого, сподіваючись на силу та спритність Івана, а харчі приймав залюбки та із задоволенням уминав за обидві щоки сир чи шинку під час муштри нових приятелів.

Іван, глузуючи з Дарека, викликав його на герці шаблями, а той показував на два пістолі за чересом і млів у блаженній посмішці.

— Мене ті холопи, чи навіть степовики, не дістануть. Пістолі сильніші від криці, — впевнено казав Дарек і, вихоплюючи пістолі, цілився в уявного ворога.

Мілко з Тадеушом, підігруючи Івану, падали на руки і повертали дупами до Дарека. Той не ображався і, сідаючи на землю, знову щось там собі жував, примовляючи:

— Ви ще побачите! Знатимуть усі Дарека!

Десятого серпня військо зупинилося неподалік містечка Топорева, де було намічено ночівлю. Ще не встигли обозні приятелі розікласти вечерю, як пролетіла звістка про прибуття посланця від Вишневецького. Швидко дізналися, що якийсь Стемпковський приніс звістку про облогу Збаража та скору поразку без хуткої допомоги Казимира.

Вранці військо спішним маршем попрямувало до Злочева, й Іван здивувався та хотів уже чкурнути тихцем з обозу, аби попередити про обхідні маневри королівського рушення. Та увечері розмістили стан навколо містечка Білий Камінь, і всі вже дізналися, що це маєток князя Вишневецького.

— От гарно тут, а стави які, риби тут стане до кінця життя, — говорив, хвилюючись, Мілко.

— Тобі що до князевої риби? — їдко спитав Дарек, розкладаючи