Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

за роки служби. Міцний горішок. Одначе, все одно поламаю. Обіб’ю роги. Наших морозів сталюка не витримує. На те він і Сибір-батечко…

Усе зрозуміло підполковникові. Віднедавна замполіт здавався не підлеглим, не колегою по службі, а нерозумним або хворим дитятком. Тямущий чоловік. Ніколи не бачив його під градусом, а в цьому Богом і людьми проклятому місці, крім чарки, іншої радості не знайдеш. Хто більше, хто менше, але товаришують із пляшкою. З усіх підлеглих і вільнонайманих лише майора та Бугрова записав народ до непитущих.

І вдома, і в кабінеті, коли не зайдеш, – обидва з книгою. Бугров – той більше літературу почитує. Особливо історичну. Вірші годинами напам’ять шпарить. Замполіт же захоплюється політикою: глянеш – на столі і в руках зібрання творів Леніна або Сталіна. Відразу й не зрозумієш, чиє творіння, адже обкладинки однакові – кольору спілої вишні.

4

Кроксворд облизав губи, ковтнув слину. З ягід найбільше полюбляв вишні. Ця любов залишилася з давніх часів дитинства, коли, не задумуючись, долав паркан і забирався до чужого саду. Ласував солодкувато-кислою м’якоттю, майже не прожовуючи. Лише випльовував кісточки. Ковтав доти, доки губи не почне кривити оскома, а щелепи зводити судома. Часто з ватагою відвідував чужі садки. Та одного разу натрапив на господарів. Добряче познайомився з кропивою. Батько додав: почастував ременем – майже місяць бешкетник спав на животі.

Начальник табору раптом зіскочив із вивертня, наче знову відчув вагу батьківського паска, пройшов до куща й повернувся, непомітно почухуючи колись побите місце. Після того випадку не наїдався донесхочу вишень. Ходив упроголодь, напівроздягнутий, аж поки за декретом не нарізали біднякам землю. Усе життя руки батька і діда тужили за землею. О-ось вона, нарешті, бажана, довгоочікувана, жирно лисніє під плугом. Щоправда, батькові не довелося досхочу попрацювати на своєму наділі: спочатку замість плуга тримав у руках гвинтівку, хлопчаком ще був – тягнуло до зброї, та й розумів: наділену земельку захищати мусить. Після громадянської – добивав банди, а там уже закружляло, повело – так і залишився в армії. Як бідняка рекомендували в органи, щоб очищував землю від усілякої нечисті й сволоти… Син теж пішов стежкою батька.

– Вірою і правдою служи, внуку, – наставляв дід. – Пам’ятай, біла і голуба кров наше коріння завше гнула. Тепер прийшов наш час… Так що дави контру. В серці жалю не май…

На міцну вісь спиралося переконання начальника табору. Не розумів замполіта: чого мучитися дурницями. Ви-йшов із низів. Дід кріпосний – перевіряв. За революцію кров проливав. Слідчим працював. Політично підкований.

Інколи підполковник діставав із шафи том із зібрання вождів, що припадав пилом у кабінеті, і на манір замполіта перегортав сторінки, вдивляючись у чорні літерки, які по-солдатськи, ідеальним строєм застигли на плацу перед високим керівництвом. Окремо всі слова зрозумілі, але зібрані разом у речення вони набували іншого значення, видавалися китайською грамотою.

Охочий підполковник до розгадування загадок. Не пропускав кросворди ні в журналах, ні в газетах; за багато років так набив руку, що лузав їх, як смажені кедрові горішки. Щоправда, до Сивого далеко: той відповідав на будь-яке запитання, граючись. Не замислюючись. Миттєво. Ніби не кросворд перед ним, а таблиця множення.

Через свою пристрасть підполковник купував енциклопедії, тлумачні словники та іншу довідкову літературу. З останньої відпустки привіз Брокгауза й Ефрона. Майже сотню томів тягнув через усю країну. Від самої Москви.

Але найбільше пишався тим, що нещодавно сам створив диво; і не лише створив, але й побачив свого первістка на передостанній сторінці журналу. Майже два роки змарнував, доки не підігнав літеру до літери. Тепер усі в селі і в таборі до останнього зека знають: громадянина начальника голіруч не візьмеш. Що більше минало днів, то більше зеків і вільнонайманих вітало підполковника з публікацією, то сильніше його переповнювала гордість. Навіть не підозрював, як приємно знати, що тисячі, а можливо, й мільйони людей намагаються розгадати тобою створену таємницю.

Тепер підполковник зверхньо поглядав на замполіта і Бугрова.

Обидва лузають шахові дво- і триходовки не гірше, ніж він розгадує кросворди, тільки розгадувати чуже – зовсім не те, що створити своє. Його кросворд – все одно, що дитя, подароване світу. У кожного своє захоплення. Комусь шахи здаються нудними, а Філософ із Лютим годинами переставляють дерев’яні фігурки по дошці. Гарде[25]. Шах. Мат.

У таборі знали про улюблене захоплення підполковника. Зеки зі стажем ніколи не поспішали з відповіддю, якщо й відгадували заповітне слово. Досвідчений зек із несміливою повагою поглядав на громадянина начальника, час від часу називав не те слово, тяжко зітхав, мовляв, не нашого розуму справа. Лише Сивий видавав найскладнішу відповідь, як із швидкострільної гармати. Йому натякали, що така необачна поспішність підриває авторитет підполковника. Та Сивий нікого не слухав, хоча всією шкірою відчував важко приховувану лють господаря зони, який за стільки років не зміг жодного разу загнати впертого зека в глухий кут.

Легко велося підполковникові. Чого мудрувати, адже в армії є начальство. Накази виконуй, а заглиблюватися у високі матерії… Хай цим займаються ті, в кого голова здорова. Кому по службі належить. На табір й одного розумника вистачає – не знаєш, що з ним робити.

– Так що, товаришу майоре, давай домовимося…

Замполіт підвівся з вивертня, витягнувся «струнко», як тільки в голосі начальника відчув офіційні нотки і слова: «товаришу майоре».

– Та ти сиди-сиди, – підполковник за плече притримав замполіта, але сам продовжував стояти і голос його лунав офіційно-сухо, наказово. – Нам доручено охороняти й перевиховувати сволоту, шантрапу, злодіїв, враженят – називай, як хочеш. Так що давай, майоре, в першу чергу будемо охороняти. Перевиховувати – я особисто сумніваюсь, що з наволочі виросте вишня. З’ясовувати, де