Владислав Валерійович Івченко - Одіссея найкращого сищика республіки

— Тьху, скажеш таке. — Я скривився. — Нікому я душу не продавав, я проваджу розслідування!

— І я з вами, і я! — з очей бачив, що не відступиться. Упертий і запальний. Але залишати його тут не можна, небезпечно. Якщо прийдуть по тіло викрадачі, озброєні будуть. Ціла війна може розгорітися. Треба було хлопця звідси прибрати.

— Точно хочеш зі мною працювати? — спитав суворо.

— Хочу, хочу, дуже хочу! Я ж і сон бачив, як я найкращому сищику імперії допомагав!

— Тоді доведеться тобі одне завдання виконати. Згоден?

— А що треба?

— Знаєш, де готель, у якому вибух був?

— Звісно, знаю! Я там ходив, дивився! Поліція всередину не пускала, але я пройшов. Я куди хочеш пройти зможу!

— Ось це мені і потрібно, — зрадів я. — Людина, яка мене висадити в повітря хотіла, не сама була. Хтось їй допомагав.

— Допомагав? Хто? — у Сашка аж очі загорілися.

— Оце тобі й треба з’ясувати. Хтось показував мінеру, в якій я кімнаті. Спочатку я сидів за столом у вітальні й чув кроки на собою. Мінер тягав валізи з вибухівкою. А коли я пішов до спальні, він тягав їх туди. Хтось йому допомагав. Навпроти готелю є лише один будинок, із якого можна зазирати у вікна мого номера. Перевір його. Розпитай про незнайомих людей, які винаймали сьогодні кімнати і зникли, а також про тих, хто проходив на горище. Зрозумів?

— Зрозумів! Усе дізнаюся! Знайду!

— То йди. Як щось дізнаєшся, сповіщай мене одразу. Але обережним будь. Біля дверей пройди і стукни раз. Якщо я відповім, заходь, а якщо ні, то йди, зранку вже зайдеш. Зрозумів?

— Так точно, Іване Карповичу! А ви на пана Бенціона працюєте, чи самі?

— І так і сяк, — сказав я правду.

— А можете поговорити з ним?

— Про що? — Тут уже я здивувався.

— Про мене, щоб він мене в бійці узяв. Я хоч і не єврей, але в нього серед бійців різні є: і німці, й молдавани, і болгари.

— Навіщо тобі бійцем його ставати? Це ж бандити!

— І я хочу бандитом стати! Щоб жити красиво! Набридло мені голодувати і в черевиках дірявих ходити! Ось бачите, черевики які! — Він показав. Черевики їсти просили.

— А як до тюрми посадять?

— А що мені тюрми боятися? Це хто на перинах спить, білий хліб їсть, екіпажем їздить, той тюрми боїться. А в мене ані копійки за душею, не боюся я тюрми. Поговоріть із паном Кріком, прошу!

— Подивлюся спочатку, як працюєш. А потім, якщо сподобається мені, поговорю.

— Дякую! — Він кулею полетів до дверей.

— Стій! — прошипів я. — Обережно виходь, щоб ніхто не помітив!

Хлопець загальмував, прислухався, потім обережно вийшов у коридор. Зачинив за собою двері. Я заліз у труну, кришку посунув і далі чекав. Вже темно було, коли постукали в двері. Тиша. За кілька хвилин іще раз постукали. Потім почали в замку порпатися. Нарешті відчинили. Швиденько зайшло троє, з ліхтарем. Присвітили.

— Є труна.

— Тіло взяти, у мішок, і тікаємо.

— Кришку треба прибрати.

Двоє кришку взяли, третій гасову лампу тримав.

— Руки вгору! — закричав я і з труни вистрибнув. Непросто стрибати було, бо тіло все заніміло, поки лежав. Ударив одного, який ще за кришку тримався. Другий кришку кинув, але і йому ногою поцілив. А той ханаток, що з лампою був, кинув її в мене, а сам тікати. Лампа об мене розбилася, гас спалахнув на костюмі. Я вистрелив, утікач крикнув, а я піджак скинув через голову. — Стояти! Пристрелю!

Піджак на підлозі горів і світло давав. Наставив я на двох чоловіків браунінг, лівою рукою вогонь зі штанів збивав.

— Усе одно помирати! — крикнув один і кинувся на мене. Я йому в ногу вистрелив, він зойкнув, поточився, другий револьвер вихопив. Тут уже вибору в мене не було. Поцілив у голову, і впав товариш. А поранений сам револьвер вихопив. Вистрелив, потім я його з ніг збив, револьвер вибив і по голові рукояттю вдарив. Він знепритомнів, я його обшукав. Ніж знайшов. На вулиці стрілянина зчинилася. Я чекав іще гостей. Кроки, крики.

— Іване Карповичу, свої! — Я впізнав голос Бориса.

— Заходьте, хлопці. Узяли хоч когось? Я наче поранив одного.

— Застрелився він. І водій застрелився! Та що ж це таке! — аж закричав Борис. — Жодного свідка.

— Не хвилюйся, є в мене один.

Увімкнули світло, я підвівся від непритомного нападника.

— Ви в крові увесь! — скрикнув Борис. — Лікаря сюди!

— Бережи цього. Мусить розповісти, хто його по тіло попросив з’їздити, — сказав я. Сподівався, що не було у ворогів Бенціона Менделевича часу,