Девід Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

до його середини, піднімали лезо плуга вище й рухалися швидше, тож борозни ставали дедалі мілкішими. Перші були глибиною 20–25 сантиметрів, трохи далі від дороги — 12,5–15 сантиметрів, а в центрі поля, де трактористи були впевнені, що ніхто їх не проконтролює, борозни мали глибину лише 5 сантиметрів. Як правило, цього справді ніхто не помічав, аж поки не впадав в очі хирлявий вигляд посівів.

Поки йшла оранка, інші колгоспники вносили добрива. Коров’ячий гній збирали в колгоспі нерегулярно й залишали лежати надворі, не захищеним від дощів. З першою ж зливою він розкисав і починав стікати в найближчий струмок. Із того, що залишалося, частину розкидали по полях із возів, які тягнули трактори. Ця робота була неприємною й виснажливою, але найголовніше — її неможливо було проконтролювати. Часто вона тривала лише кілька годин, а потім більшість добрива вивозили кудись на задвірки колгоспу та спалювали, щоби приховати той факт, що його так і не розкидали в полі.

Без належних добрив ґрунт швидко виснажувався. Колгоспники нехтували також сівозміною, рік за роком саджаючи на одному полі картоплю навіть тоді, коли ротація була конче потрібна для захисту рослин від плісняви та хвороб. П’ятирічний план передбачав, що одного року поля засаджуватимуть картоплею, а наступного року — зерновими, цибулею чи капустою. Але після кожної зміни посівів необхідно було наново обробляти ґрунт: звільняти поле від бур’янів, а потім проводити глибоку оранку з додаванням органічного добрива. Серед колгоспників було мало охочих до такого зайвого клопоту.

В іншій частині колгоспу жінки працювали на птахофермі, розташованій у центральному селі колгоспу. Вони лопатами відшкрібали застиглий послід з асфальтової підлоги й вантажили його в кузови вантажівок. При цьому утворювався пил, який стояв у повітрі. Жінки працювали в марлевих пов’язках на обличчі, але це мало їх захищало. Кожну автомашину навантажували півгодини, й до наступної вантажівки жінки могли перепочити лише 5–10 хвилин.

Не легшою була жіноча праця й у запліднювачах. Там вони заганяли дорослих десятикілограмових індичок у кут і ставили довкола загорожу. Потім двоє жінок заходили до цього огородженого місця й хапали індичку за крила, намагаючись утримати її в нерухомості дві-три хвилини, поки третя жінка проводила штучне запліднення. Поки індичку тримали, вона кігтями роздирала жінкам одяг і дряпала їх до крові. Якщо їй вдавалося вивільнити одне крило, вона могла вдарити ним запліднювачку по обличчю й навіть осліпити її. Робітниці отримували один комплект робочого одягу на рік, а птахи безжально його рвали. За кілька годин жінки були вкриті подряпинами та пилом, а помитися їм не було де.

Багато хто з колгоспників починав ухилятися від роботи майже одразу після обіду. Якщо несподівано з’являвся голова колгоспу і питав, куди всі поділися, йому відповідали, що один пішов здавати звіти, а інші пішли за лопатами.

О 14-й годині в колгоспі вже було важко когось знайти. Всі або спали в полях, або пиячили вдома, або давали хропака на сіннику. Фактично обстановка в колгоспі нагадувала перманентний загальний страйк. Принаймні половину часу колгоспники перебували в стані сп’яніння, і кожен робив усе можливе, щоб уникнути роботи, водночас пильно стежачи за неробством інших. Тут склалася традиція заздрощів і ревнощів, і колгоспники збирали компромат один на одного і на бригадира. В цій ситуації бригадирові було важко умовити їх працювати, бо вони знали про всі його гріхи, й надто великий тиск міг мати наслідком анонімний лист до органів влади з викриттям, наприклад, розкрадання колгоспного майна. Голова колгоспу теж був у складному становищі. Він знав, що кожен із його працівників заслуговує на звільнення. Але водночас він усвідомлював, що не може собі дозволити когось позбутися, бо й без того нема кому працювати. Якщо в когось із колгоспників вимагали пояснень його недбалого ставлення до роботи, він мовчки стояв перед головою колгоспу або бурмотів щось незрозуміле. Він знав, що все одно його не виженуть.

Колгосп «Іскра» розміщувався в Калінінській області, поблизу міста Стариці, і його головною продукцією були молоко та зерно.

Іконописець Олександр Лякін жив у цьому колгоспі й ту байдужість, яку там спостерігав, уважав наслідком руйнації Росії комуністами. Села були занедбані, половина будинків — забиті та кинуті. Станція ремонту тракторів була завалена відбракованими деталями та заіржавілою сільськогосподарською технікою й потопала в такій багнюці, що там було важко ходити навіть у чоботах. У полях кошлаті залишки незібраних зернових ще довго стояли після збирання врожаю, подекуди частково вкриті снігом.

Розмови між колгоспниками містили майже виключно ненормативну лексику, а самих їх, здавалося, жодним чином не цікавив зовнішній світ. Вкрай ледачі, вони виявляли активність лише тоді, коли треба було випити або щось поцупити.

Керівництво з’являлося на роботу точно о 7:30 й розподіляло робочі завдання на день. Однак уже за годину керівників було важко знайти.

Після 9-ї години на розбитих дорогах з’являлися трактори. На них був напис: «Людей не брати» — але цим нехтували. Майже кожний трактор тягнув причеп із кількома робітниками. Часто траплялося, що причепи перевертались і люди гинули, особливо якщо тракторист був п’яний.

Невдовзі в різних частинах колгоспу можна було побачити групки людей за роботою, але їхня праця була позначена якоюсь безсистемністю. У полі п’ять-шість жінок могли вибирати руками картоплю, тоді як поруч із ними лежав геть п’яний чоловік.

О 10-й годині Лякін зазвичай натрапляв на групу з 10–15 чоловіків, що стояли біля якогось об’єкту будівництва й обговорювали, де взяти горілку й чи отримають вони сьогодні аванс. Ці чоловіки, як правило, мали зосереджений вираз обличчя завзятих працівників, але нічим, схоже, не займалися й сердилися, якщо хтось переривав їх якимось запитанням.

Колективна пиятика розпочиналася зазвичай трохи пізніше, коли колгоспники збиралися в лісі, за кущами або в гаражі, де ремонтували трактори. Те саме робили в полях по всій території трактористи. Незабаром усе життя в колгоспі було огорнуте алкогольним туманом, десятки людей, хитаючись, тинялися вулицями сіл, а в магазинах починалися бійки. Робота зупинялася, бо більшість колгоспників залишали свої робочі місця, а інші йшли на роботу, щоби там упасти в нестямі. Подекуди обурені дружини витягували чоловіків із місць колективного пияцтва, але багато жінок у колгоспі самі зловживали алкоголем.

Проте в другій половині дня колгоспники, навіть п’яні, були вже за роботою на своїх присадибних ділянках. Оплата їхньої праці була нижче прожиткового мінімуму, тож виживати доводилося за допомогою городини, вирощеної особисто. Майже жодних засобів механізації не було, тож іноді можна було побачити на цих ділянках подружжя, які обробляли свою землю, запрягшись у