Кара Делевінь - Дзеркальце, моє дзеркальце

class="book">– Я не можу навіть уявити… – дивлюся на Лео, і він обіймає мене, допомагаючи якось встояти на ногах.

– Я знайшла історію Ней, – Аш говорить автоматично, як робот, ніби виштовхує з себе запрограмовані слова. – Усе, що сталося між нею і чоловіком, який її звабив, містером М!сяцем, як він себе називає. Фото… відео. Усі деталі, геть усе. Там є світлини ще двадцятьох дівчат, і це лише в його стрічці. Одна з них Карлі Шилдз і, так… Данні. Коли дівчина їм набридає, вони інколи відпускають її, залякуючи та присоромлюючи, щоб мовчала, мабуть. Там є підказки: що казати, аби дівчина мовчала. Також там були імена деяких дівчат… і коли я пошукала, то виявилося, що вони або померли, або вчинили самогубство, або з ними стався нещасний випадок, або вони просто в списках зниклих безвісти. Зараз на тому сайті є дані ще однієї дівчини. Його останній проект, він і досі її обробляє. Їй здається, що у них романтика й нічого більше. Це ще не зайшло надто далеко.

– Хто це? – питаю я, але вже знаю відповідь.

– Це Роуз, – каже вона.

32

Ми у Лео вдома. Коли Ашира розповіла нам про те, що дізналася, почав падати дощ – не краплі, а цілі скибки, які просочили нас наскрізь. Поки друзі Аарона розбрідалися маленькими купками, ми стояли там, у полоні невизначеності, і вода проникала нам у кожну пору. Куди треба йти, коли дізнаєшся про щось значне, руйнівне? Як можна змусити себе пережити секунду і ще секунду і не втратити зв’язку з реальністю?

Тоді, стоячи під тим дощем, ми й самі не знали. І тепер, діставшись квартири Лео, я не знаю теж. Ми можемо лише реагувати на подразнення, і перше, про що подумав Лео, – його мама досі сидить у замкнутий кімнаті. Ми зробили те єдине, що спало нам на думку, – ми повернулися, щоб їй допомогти.

Здається, ми йшли туди цілу вічність, і останній етап – підйом на скрипучому старому ліфті – був найдовшим. Коли ми підходимо до дверей квартири, моє серце бухає потужним басом. Я боюся найгіршого, точніше, я його очікую. Мене не відпускає відчуття того, що хтось тільки-но зірвав із мене останню пару рожевих окулярів, що їх лишив мені наостанок світ мого дитинства. Світ, де сонце завжди сяяло, а небо завжди було блакитним, а тепер – тепер мені лишилися тільки бруд і сірість, й усвідомлення того, що погане стається не тільки десь там удалині, але з людьми, яких я знаю, з людьми, яких я люблю. Зі мною.

І це жахливо.

Підійшовши до дверей, ми бачимо, що вони відчинені – мабуть, Аарон був надто обдовбаний, щоб хвилюватися за те, замкнені вони чи ні. На мить порив вітру притискає їх до стіни коридору, а потім грюкає ними так, що вони затріскуються перед нашими носами.

Лео відмикає їх, оглядаючи коридор. Усередині темно, дуже тихо, хоч хтось і залишив працювати телевізор у вітальні. Принаймні Аарона немає.

– Мам, – гукає Лео, заходячи всередину. – Мам?

– Лео? – одразу відповідає вона, смикаючи двері спальні, поки Лео біжить до них.

– Чекай!

Вона починає плакати по інший бік дверей, поки Лео возиться з замком, кілька разів намагаючись його відімкнути, хоча ключа залишили в отворі і його треба було тільки повернути, але навіть прості речі стають складними, коли руки тремтять.

Тієї миті, коли ключ нарешті піддається, мама Лео обіймає його, і він теж оповиває її руками.

– Я собі місця не знаходила! – вимовляє вона між схлипами. – Де ти був, що ти робив? Що він робив?

– Нічого, мам, – намагається заспокоїти її Лео. – Нічого. Він просто базікав. Просто понти, він нічого не зробив, усе гаразд.

– Він не хотів мене слухати, і коли я не замовкла, як він хотів, він ударив мене і замкнув тут. Я так злякалася, – вона зводить очі на Лео, бере в руки його обличчя. – Йому більше не можна тут лишатися, Лео. Він мій син, і я поклялася любити його від самого народження, але я не можу стримати обіцянку, бо я боюся його і боюся за тебе. Ми не зможемо жити тут, якщо тут буде він. Знаю, він твій брат, але…

– Знаю, мам, – киває Лео. – Треба звідси вибиратися. Збери якісь речі та їдь до тітки Хлої, добре? На пару днів.

– І ти теж, – каже вона. – Поїхали зі мною. Я хочу принаймні знати, що ти в безпеці.

– Я залишуся з Редлі. – Лео дивиться на мене, і я киваю. – У нас же завтра репетиція, так? От я і залишуся. І за ці два дні спробуємо зрозуміти, що нам далі робити. Що, як нам пощастить вмовити Аарона не зв’язуватися з цими людьми і не вживати? Бо пам’ятаєш, яким він був, мам? Як він подорослішав, коли тато помер, і годинами сидів і клеїв моделі літаків, пам’ятаєш?

– Я пам’ятаю.

– Має ж бути спосіб його повернути, – каже Лео. – Щоб він знову став таким, як був у дитинстві. Треба просто збагнути як. Іди збирайся, мам, телефонуй тьоті Хлої, скажи, що їдеш.

– Ти хороший син, Лео, – каже вона, цілуючи його в щоку. – Усе буде гаразд, ти будеш із Редлі? – вона дивиться на мене, потім на Аширу. – У безпеці?

– З ним усе буде добре, – каже Аш. – Обіцяю.

І чомусь це заспокоює його маму.

– Чорт, – каже Лео, обхопивши голову руками, коли вона виходить із кімнати, із усіх нас ніби водночас виходять сили, ми зриваємося у прірву нерозуміння під назвою «Як це сталося».

– Що взагалі відбувається?

– Цього разу єдиний вихід – піти в поліцію, Аш. Розповісти їм те, що ти з’ясувала. У тебе є докази. Вони тобі повірять.

– Ні, – каже Аш, і вперше, відколи вона приєдналася до нас під мостом, я бачу, що ці нові знання переїхали її навпіл, забравши кращу частину з собою, викачавши всю палітру кольорів, які робили її тим, ким вона була, і тепер я дивлюся на майже однотонну дівчину. – Якщо я зможу зарядити телефон Ней і розблокувати його, то зможу дізнатися, хто такий містер М!сяць. І тоді я зможу його дістати. Я хочу це зробити. Я хочу, щоб він та решта… вилупків знали, що це я їх прикінчила.

– Аширо, – обережно починаю я, – ти ж не