Василь Олександрович Лисенко - Таємниця Зоряної кімнати

полоненого на ноги, підхопили під руки, завели у двір до Соломонихи.

Хлопці поволі, як сліпі, побрели вулицею. Юрко співчутливо запитав Володю:

— Дуже тебе фашист ударив?

— Дух перехопило і в очах потемніло. Хочу стати на ноги і не можу! Земля ходором ходить. Чобіт у фашиста важкий, кований, таким і вбити можна. А що ти йому казав?

— Підтвердив, що то твій тато, що ти шануєш німців і їхні порядки…

— Щоб вони і їхні порядки, — вибухнув нестримним гнівом Володя, — горіли пекельним полум'ям! Бандити вони, справжні кати! І порядки їхні — катівські!

На глинищах в цей час стрекотіли безладні автоматні черги. Володя спинився, застиг:

— Стріляють!..

— Поранених розстрілюють, — ледь чутно прошепотів Юрко, — есесівець сказав, що вони каліки і їх всіх…

Юрко далі не міг говорити, він опустив очі, ніби відчував себе в чомусь винним.

Фашисти, вважай, на його очах постріляли поранених червоноармійців, а він ще й базікав з есесівцем, видавав себе за фольксдойча… Гидко, ганебно!

Володя, ніби почув Юркові думки, сказав як поклявся:

— За все помстимося фашистам! І на коліна не станемо! Ніколи!…

Прийшовши додому, Юрко зразу навідався до підполковника.

— Операцію відмінили. Спасибі вам, Олександре Івановичу- Це вже ви порятували нас, а може, й село від розправи.

— Добре те, що добре кінчається! — зауважив Макаров, — Надалі думайте, нічого не робіть поспіхом. Від помилок ніхто не застрахований. І все ж треба уникати непоправних дурниць.

Підполковник уважно поглянув на Юрка, на його поблідле, вимучене обличчя, запитав стривожено:

— Знову щось трапилося?

Хлопець з дрижанням у голосі переповів про розправу над пораненими червоноармійцями, а під кінець, стиснувши зуби він схлипнув.

Макаров мовчки вислухав Юрка, і його блакитні очі пройнялися глибоким сумом, обличчя ніби закам'яніло.

— З фашистами може бути лише одна розмова, — нещадна відплата за нечувані злочинства!.. Пора мені в партизани!..

— Візьміть і мене, Олександре Івановичу!.. — благально промовив Юрко. — Я не можу всього бачити, я хочу стріляти в них, карати за вбивства…

Підполковник заперечливо похитав головою:

— Ні, Юрку, ти ще залишишся дома. Не мені тут вирішувати твою долю. Почекай ще, потерпи. Я тебе, Юро, люблю, як сина, скрізь тебе підтримаю. Але кожен з нас повинен діяти не так, як йому хочеться, а як вимагають інтереси справи. Я — військова людина, моє місце там, серед бійців! А в тебе, Юро, інше завдання, як я розумію, мусиш лишатися в селі, допомагатимеш підпільникам, партизанській розвідці. І ти до кінця мусиш виконати свій обов'язок. Ти бачив, як билися бійці на переправі?

— Бачив!

— Вони стояли на смерть!.. Любов до своєї землі, до свого народу давала їм сили. Ось і ти приволік мене непритомного. Доглянули, не злякалися, що вас можуть через мене розстріляти. А скільки в нас таких безстрашних і мужніх людей! Он Оксана Василівна, ти думаєш, вона одного мене на ноги поставила?.. Скоро я піду від вас. А ти документи загиблих танкістів поклади в пляшку, заткни пробкою і закопай. А коли повернуться наші, передаси. Пам'ятай, що це дуже цінні документи. Місце, де їх закопаєш покажи Оксані Василівні, хай і вона про них знає, і Гонча! Треба зробити все, щоб той лист потрапив до свого адресата…

Наступного дня, пізно ввечері, годин через дві після того, як біля поліції тричі голосно бемкнула сталева рейка проголошуючи настання комендантської години, прийшла Оксана Василівна. Вона оглянула, обслухала Макарова.

— З другим вас народженням, товаришу підполковник, сьогодні виписую вас в діючу армію!

До хати зайшла Галина Іванівна, за нею несміливо переступила поріг Леся. Усі гуртом вечеряли.

— Спасибі вам, дорогі мої рятівники, за все! — зворушено мовив Макаров. — Я ніколи не забуду вашого добра, ласки, саможертовності! А тепер дозвольте попрощатися з вами, як з рідними!..

Олександр Іванович усіх по черзі обняв, поцілував, а тоді ще вклонився від порога і пішов з Оксаною Василівною.

Розділ шістнадцятий

НЕСПОДІВАНА РОЗМОВА

Уранці, зразу по комендантській годині, до Берегових прийшла тітка Варка, посильна із старостату, привіталася і тут же стривожено сказала:

— Тільки що подзвонили з комендатури, викликає вас, Маріє Федорівно, комендант Штарк. Наказано вам бути разом з паном старостою на прийомі в коменданта рівно о дванадцятій годині.

Мати розставляла на столі тарілки для сніданку, і вони зрадливо затремтіли в її руках, хоча вона й намагалася не показувати свій неспокій. Посильна все ще стояла біля порогу, ніяково переступала з ноги на ногу. Ви вже вибачайте, — збентежено мовила вона, — що довелося прийти до вас з такою звісткою, але що поробиш. Мусиш! Комендант не страшно, — заспокоювала матір тітка Варка а не доведи господи потрапити в жандармерію! Звідти вже нікому нема повороту!

— Чого ж ви стоїте в порозі, Варваро Іванівно, — спохватилася мати, — проходьте, сідайте! І вибачайте, бо оторопіла від новини!

Тітка Варка підійшла до столу, сіла на лаву, озвалась розгнівано:

— Чортова в мене робота! Гасаєш по селу, як навіжена, викликаєш людей в поліцію, старостат, комендатуру! А люди на мене гніваються! Ніби я в чомусь винна!

Тітка Варка до приходу фашистів працювала в ткацько-вишивальній артілі, ходила в передовиках, вважалася кращою ткалею. Чоловік її, Федір, тракторист, пішов добровольцем в армію, хоча в нього й була бронь. І старший син тітки Варки, лейтенант, льотчик-винищувач.

Мати поставила на стіл ще одну тарілку, підсунула її до тітки Варки:

— Сідайте, Іванівно, з нами снідати. Насмажила свіжої риби. Не знаєте, чого це мене викликають в комендатуру? Та ще разом з старостою…

Тітка Варка знизала плечима:

— Не знаю! Зранку ще подзвонили. Узяла трубку, а перекладачка наказала, щоб я передала зразу старості! А Юхим Мартинович і послав мене до вас, попередити. Він за вами заїде через годину. І ви нікуди не відлучайтеся з дому.

Тітка Варка покуштувала риби, подякувала за сніданок, підвелася з-за столу:

— Спасибі вам, що пригостили, гарних линків наловив Юрко.

Посильна підійшла до дверей, нерішуче зупинилася біля них.

— Тут таке діло, — почала вона непевним голосом, — хочу вам, Маріє Федорівно, порадити…

— Кажіть, — глянула на посильну мати.

— Приховайте, що маєте цінніше, бо я вже примітила… Викликають когось в комендатуру або в жандармерію, а поліція зразу — обшук. І тягне все, що під руку потрапить.

Мати байдуже махнула рукою:

— Що вже тут ховати!

— Не кажіть, — заперечила тітка Варка. — Сама чула, тільки ви не видавайте мене, як хвалився в старостаті Скрипаль, ніби у вашого чоловіка було два годинники, і їх би треба було забрати для потреб поліції. А Ситарчук заборонив. Звелів не чіпати вашої родини. І Олефіренко на вас нахвалявся. Той на все