Василь Олександрович Лисенко - Таємниця Зоряної кімнати

Посильна пішла, а невдовзі до воріт під'їхав староста на кованому возі, запряженому парою ситих коней. Він зайшов до хати, сів на лаву.

— Штарк викликає,— сповістив і він. — А чого? Як не ворушу мізками — нічого не можу придумати! І сюди кидав, і туди прикидав — не можу догадатися. Чи не прочув німець про ваших біженців? Тільки це не Штаркова турбота.

Мати одяглася, накинула на плечі хустину.

— Чого наперед журитися? — озвалась заспокійливо. — Поїдемо і про все дізнаємося.

Староста розгублено хмикнув у прокурені вуса:

— Звісно, дізнаємось, а все одно в п'ятах тенькає. Служиш німцю вірою та правдою, а як їдеш в район, острах бере. Туди їдеш, а назад чи повернешся — не певен. Ніколи не знаєш, яку пісню тобі закукурікає німець. Не такої пісні я чекав від наших визволителів. Думав, хутір повернуть, землю віддадуть, млин. А воно не веселить. Тільки що тепер говорити. Поїхали в гості до коменданта Штарка.

Гнеться Щупак перед комендантом, як та лозина під вітром, а в душі затаїв образу на німця, бо не сподівався почути від нього такі небажані речі. Зустрічав Щупак окупантів, як дорогих і довгожданих друзів, радів приходу німців, торжествував, вигукував:

— Настало й на нашій вулиці свято! Довго довелося чекати — і дочекалися. Прийшли нарешті наші визволителі!

Староста зразу поселився в приміщенні аптеки. Зайняв квартиру аптекаря і прихопив ще п'ять кімнат, в яких зберігали ліки, обслуговували відвідувачів. Нещодавно Щупак поїхав у район і привіз дві підводи меблів — гардероб з дзеркалом, диван, двоє дерев'яних ліжок, троє крісел, оббитих червоним потертим плюшем, круглий стіл, десяток стільців, книжкову шафу, кілька картин, два килими. У великому ящику було акуратно складено посуд: тарілки, блюдця, чашки, ложки та виделки.

Коли дружина старости почала допитуватися, звідки ці речі, він розгнівано тупнув ногою, нагримав розлючено:

— А тобі нащо про те знати?! Давай лад цим речам — і мовчи!

— Як це мовчи? — образилася дружина. — Я ж тобі все-таки жінка, господиня, а не якась там зайда, приблуда! Несеш у хату — то мушу знати, як тобі дісталося це добро, де його взяв!

— Де взяв, — буркнув у відповідь Щупак, — там уже немає! А що? І чого ти на мене таким зизом дивишся? Господарів цих меблів німець популикав, спровадив у протитанковий рів. І вони тепер нічиї. Не я заберу, комусь дістануться. А взяв я по праву! Вони в мене хутір поцупили, а я тепер їх мебльою буду користуватися! То вони в дзеркала видивлялися, а тепер я в них буду зазирати! Настало і на нашій вулиці свято.

Староста часто підходив до гардероба, видивлявся на себе в дзеркало, діставав гребінець, старанно розчісував руде волосся, бороду, вуса, мружився від задоволення.

— От люстро так люстро! — радісно вигукнув він. — Можеш оглядати себе від п'ят до самого тім'я! А наш брат купить дрібне люстерко, затисне його в жмені і визирює свого носа. А що ти там побачиш? Нічого. Тепер же й ми заживемо. І крісла маємо, і дзеркало, і шафу з книжками. Килими на стіни повішу, а поверх — картини! От комендант обіцяв приїхати в гості, а я його в хату стидаюсь запросити. А я не хто-небудь, а староста. І не якийсь там волосний глевак, а німецький службовець. А німці — вони культурні. Порядок люблять. Чула, — доказував Щупак дружині,— як нас німець називає? Руська швайн! Значить, руська свиня. Он воно що. А я теж хочу бути культурним. Привезу на днях піаніну і поставлю. Музика буде! Приїде комендант і побренькає на тій музиці.

Дружина бридливо оглянула меблі, штовхнула ногою стареньке крісло, попередила:

— Ой, дивися, Юхиме, буде тобі музика, буде тобі й бубон за твою зажерливість. Боком нам вилізе ця мебля. Чи, може, ти думаєш, як будеш видивлятися у велике дзеркало, то з свині гусаком станеш?

Староста червонів від гніву, тупав ногами, загрозливо кричав:

— Мовчи, стара! Не гніви мене, не переч мені, бо я за себе не ручуся! Привіз — і ще привезу!

— Навіщо тобі чуже добро? — бідкалася дружина. — І так уже розголос пішов, що привіз Щупак пограбоване добро, позабирав пожитки постріляних. А як наші прийдуть? Що ти тоді скажеш? У якого Сірка очі позичати будеш? І партизани під боком. Он у Вишеньках убили старосту. Він теж хотів німцю догодити, вислужувався! Все нагороди від них чекав. Дочекався! І про синів подумай. У тебе, чоловіче, чотири сини в армії! Як же їм, маючи такого батька, На білому світі жити? І так на нас люди, як на ту чуму дивляться! Тобі вже й прізвисько дали — Чума!

Розмови з дружиною прикро вражали самолюбивого, гонористого Щупака. Правду говорила дружина. Нічого не міг їй заперечити. Тільки й того, що тупав ногами та лаявся. Не так воно все склалося, як бажалося.

Тижнів три тому Щупак одягнув чисту, випрасовану сорочку, чумарку, плисові штани, взув нові чоботи-витяжки, зібрав пожовклі купчі, що свідчили про земельну власність мешканця села Відрадне Юхима Щупака, і поїхав на прийом до коменданта Штарка. Він зайшов у кабінет, шанобливо поклонився, поклав перед німцем свої папери. Штарк здивовано позирав на купчі, поцяцьковані сургучевими та восковими печатками, нерозуміюче знизав плечима.

— Пане комендант, — улесливим, тремтячим від хвилювання голосом озвався Щупак, — це документи, купчі, які незаперечно свідчать про мою земельну власність. Прошу вас повернути мені мій хутір. Це ж моя кровна земелька, а її незаконно відібрали більшовики.

Перекладачка переказала прохання старости і вичікувально дивилася на коменданта. Штарк байдуже відсунув купчі на край стола, навіщось колупнув нігтем печатку з двоголовим орлом, зневажливо махнув рукою:

— Архів! Зараз всі ці папери — нічого не вартий мотлох. Землю треба заробити вірною й бездоганною службою «новому порядку».

Щупак відчув, що комендант не збирається повертати йому хутір, навіть не захотів подивитися на купчі. Староста розгублено втупився в перекладачку:

— Що каже пан комендант? — запитав він.

— Пан комендант сказав, — відповіла перекладачка, що всі ці папери — мотлох! Їм місце на смітнику!

— Як це на смітнику? — не повірив Щупак. — Це ж купчі на нашу землю, на наш хутір! Я його законний власник! За ті десятини мій дід, батько гроші платили! Свої, кревні! Як же тепер буде з приватою власністю? Чи повернуть мені мій хутір? Га?

— Пан комендант, — знову почала перекладачка, — пояснює, що тепер уся земля належить великій Німеччині. І всі оті землі, всі простори, — вона обвела навколо рукою, — завоювали німецькі солдати, заплатили за них своєю кров'ю.