Василь Олександрович Лисенко - Таємниця Зоряної кімнати

— Зрозумійте, пане старосто, — доводила перекладачка, — вся земля тепер належить німцям. Це їх власність. Хто буде вірою й правдою служити рейху — той одержить земельний наділ. Пізніше! А старі купчі хай їдять миші! Землю треба заслужити!

Щупак образився на коменданта, на перекладачку, на весь світ. Але виду не подав. Подумав і прийшов до висновку, що комендант Штарк говорив правду — землю треба справді заслужити. Іншого виходу нема. Пригадав він і виступ гебітскомісара фон Бібраха перед сільськими старостами. Бібрах запевняв, що за кожного впійманого або виданого комуніста-партизана даватимуть по півгектара землі. Це йому, Щупаку, треба спіймати п'ятдесят партизан, щоб повернути свій хутір. А спробуй їх спіймати! Скоріше самого зловлять.

Ночами Щупак не спав. Мучили сумніви, обценьками брав за горлянку острах. Це ж він жандармів на слід учительки Федорчук навів, видав їм родину лісника. Та ще Ситарчук. Хотіли вислужитися перед німцями, намагалися хутчій повідомити, хто винен в загибелі їх десанту. Ні, не думав Щупак, що повісять вчительку та родину лісника. Думав — потримають і випустять. А тепер від страху дрижаки б'ють. Рипне вночі віконниця — душа в п'яти так і пірне. Думає, партизани. А там чоловік учительки Микола Федорчук. Не подарує він смерті своєї дружини. І люди дивляться, мов на скаженого пса, кланяються, вітаються, а в очах ненависть, зневага. От, бач, Чумою прозвали.

Навіть дружина осудливо дивиться на нього, перечить. Не хоче бути з ним заодно. Сини в армії, десь б'ються з німцем, якщо живі. І мати за своїх дітей вболіває, просить погибелі окупанту. Все перевернулося, змішалося, змоталося в один "клубок. І вже не розв'язати, не розплутати оту обкипілу кров'ю зав'язь. А все через землю, через хутір! І не брався б за те старостування, якби не сподівання, що німець поверне землю. Не повернув! Та все одно, йому, старості, тепер одна надія — на німця. Поки німець тут — і він зверху, а піде фашист — на шматки рознесуть! Так зашморг на шию і накинуть! Нема йому тепер ні прощення, ні рятунку на своїй землі.

Намагається Щупак служити німцю на совість, та не сходяться тут кінці з кінцями. Де тільки можна, так і тягне до себе, гребе, що потрапляє під руки. А німець злодіїв не милує. Упіймає — пиши пропало. Злякався староста, як почув наказ коменданта з'явитися в комендатуру разом з Береговою. Почув несподіване розпорядження — покрився холодним потом. «Мабуть, — подумав, — доніс хтось Штарку, що видав за хабар біженцям фальшиві документи — і тепер каюк! Село режимне, а тут якісь непевні біженці!..» Як не боявся староста, як не тремтів, а все одно довелося їхати.

Насторожив несподіваний виклик коменданта й Марію Федорівну. Просто так Штарк нікого не викликає. Тут уже є якась важлива причина. Але яка? «Може, німцям, — думала Марія Федорівна, — стало відомо про її зв'язки з підпіллям, про доручення секретаря райкому партії виготовляти бинти для партизан? Для цього на хуторах приховали багато пряжі. І дві ткалі на хуторі Червоному вже виткали дві основи бинтів. Чи, може, комендант дізнався, що в них переховувався підполковник Макаров? А може, й справді, хтось доніс про біженців, дізнався, що в них проживає родина командира Червоної Армії. Село в них режимне, кожна підозріла людина на виду в поліції. А тут ще Олефіренко на їх родину затаїв гнів і Скрипаль підозрює Юрка в знайомстві з лейтенантом Вершиною. А ще й документи з'явилися в Юрка, думає він оголосити себе фолькедойчем…

Страшно стає Марії Федорівні від усіх цих думок. Відчуває вона, як підступає до неї, до її дітей небезпека, підкрадається, вичікує слушного моменту, щоб накинутися на свої жертви. А що тут зробиш? Звісно, щось і від неї залежить, а більше від обставин. Якщо вже прийдуть поліцаї і відправлять у жандармерію, то звідти одна дорога — в протитанковий рів. Тільки як не стискається від передчуття лиха серце, а треба триматися, допомагати підпільникам, як обіцяла.

На прийом до коменданта прийшли в призначений час. Штарк підвівся з-за столу, запросив Марію Федорівну та старосту сідати. Не вдаючись у довгі розмови, комендант наказав терміново відкрити в селі ткацько-вишивальну майстерню і виготовляти для потреб німецької армії перев'язочні матеріали. Водночас, — додав Штарк, — можна вишивати сорочки, блузи, скатерті, гардини.

— Я знаю, — підкреслено проказав він, — ваші вироби йшли па експорт. Тепер ви будете працювати на велику Німеччину. Пряжу, заполоч, шовк вам привезуть. Зараз ви підете з фрейлейн Вірою, — комендант повернувся до перекладачки, — на речовий склад, відберете потрібні матеріали, їх вам привезуть завтра у майстерню.

Комендант сів за стіл, розкрив чорну шкіряну папку:

— Дозволяється набрати тридцять робітниць. — Комендант трохи помовчав і, суворо дивлячись на Марію Федорівну, наказав:

— Серед цих робітниць не повинно бути ні комуністок, ні комсомолок! Набиратимете людей під вашу особисту відповідальність! Якщо серед працівників майстерні,— Штарк знову загрозливо помовчав, — виявиться хоча б одна комсомолка, ви з родиною будете розстріляні.

Перекладачка Віра Миронівна переказувала слова коменданта, говорила безбарвним голосом, як говорять про давно відомі і всім зрозумілі речі.

Комендант підсунув до Марії Федорівни чорну папку:

— Підпишіться, що ви ознайомилися з цими розпорядженнями німецької влади, і раджу вам ніколи їх не забувати.

Марія Федорівна прочитала текст, надрукований українською мовою, і розписалася.

Комендант звернувся до старости:

— Ткацько-вишивальна майстерня вважається воєнним підприємством, матеріали для нього постачатиме вермахт. Староста села, вам теж належить ознайомитися з інструкцією.

Щупак дістав з кишені старенькі окуляри, якийсь час розглядав папір, а потім теж розписався на ньому.

— Тут ми вже будемо дивитися, щоб у майстерні робили надійні люди!

Не забарився Штарк і з першими замовленнями, — до кінця місяця треба вишити п'ять чоловічих сорочок, три блузи, дві скатерті. Та ще виготовити сто поліцейських нарукавних пов'язок.

Настрій у коменданта був піднесений, і він розпорядився виписати старості та Марії Федорівні по літру спирту. На завершення ділової зустрічі Штарк велів зразу ж набирати ткаль і вишивальниць. Робітницям буде видано аусвайси, і щомісяця вони одержуватимуть пайок, дев'ять кілограмів борошна.

На вулицю вийшли втрьох: Марія Федорівна, Щупак і Віра Миронівна.

— Мабуть, зробимо так, — запропонувала перекладачка, — ми з Марією Федорівною підемо на речовий склад, відберемо матеріали для майстерні. А ви, пане староста, ідіть на продовольчий склад. Не гайтеся, бо спирту лишилося обмаль, майже весь забрали в госпіталі.

Староста нетерпляче затупцював на місці:

— Жаль буде, якщо таке добро не дістанеться.

— І мою долю одержте, Юхиме Мартиновичу, — попросила Марія Федорівна,