Василь Олександрович Лисенко - Таємниця Зоряної кімнати

— Бій відміняється, — несподівано оголосив Гончар. — Зараз усім наказую розійтися по домівках і чекати дальших розпоряджень. Андрію і Максиме, сховайте автомати в лісі. Пізніше перенесемо їх в штабний бліндаж.

Підпільники мовчали. Ніхто не сподівався такого наказу.

— Чому відміняється бій? — запитав Максим Коломієць. — Самі вирішили, а тепер у кущі! Хто скасував наказ?

— Старші товариші,— пояснив Іван, — бо наша операція була непродумана, вона, одним словом, кульгала на обидві йоги. От нас і підправили.

Юрко з Володею попрощалися з товаришами і пішли додому. Вирішили повертатися додому Шенгеріївою вулицею, хлопцям кортіло поглянути на палац, хоча б краєчком ока подивитися, що там зараз діється. Вабили їх старі каменоломні, підземелля.

— Може, зазирнемо в квадратну, — запропонував Володя, — поглянемо на нашу здобич. Взяти хоча б по банці м'ясних консервів, набридло на одній олії сидіти. І сьогодні борщ, і завтра борщ!..

— Не знаю, чи варто, — нерішуче протяг Юрко.

— Чого ти такий обережний та нерішучий? Усе чогось остерігаєшся та чогось боїшся. Хто нас впіймає в тому підземеллі? Ніхто.

— А м'ясні консерви? — нагадав Юрко.

— Скажемо, знайшли на галявині, там, де відпочивали німці. Тягне мене в підземелля, — заводився Вовка, — ніби магнітом! Що не роблю, а про підземелля думаю! Таке чудо є в нашому селі, а про нього ніхто, вважай, не знає. Хлопці й не підозрюють про існування підземелля, про всі ті скарби, які в ньому зберігаються. Ходімо, побудемо там з годинку, підвечеряємо — і додому!

— А ліхтар де візьмемо? — заперечив Юрко. — Очима в підземеллі світити не будеш!

— Прихопив я ліхтарик, — Володя дістав з кишені блискучий ліхтарик з круглою випуклою лінзою, — карбідний! Світить, як той прожектор. Виміняв за ятір у Павла Семеняки.

Хлопці поволі наближалися до воріт, що вели на подвір'я палацу. За останні дні тут відбулося багато всіляких змін. Важкі чавунні ворота були наглухо зачинені. Біля них з'явилася простора гостроверха смугаста будка з невеличким віконцем. Біля неї стовбичив есесівець з автоматом. Він підозріло оглянув хлопців, потім дістав сигарету, запалив її і розмірено закрокував перед воротами. Перед ворітьми височів чималий щит, на якому великими літерами було написано оголошення німецькою та українською мовами. «Увага! — повідомляв напис. — Вхід на територію парку та на подвір'я палацу суворо забороняється! Кожен, хто пройде на територію, відмежовану колючим дротом, вважатиметься бандитом і буде розстріляний на місці! У приміщенні палацу розмістилась інфекційна лікарня для хворих офіцерів вермахту».

Володя уважно прочитав оголошення, запитав:

— Про який колючий дріт там написано?

I тільки зараз хлопці помітили, що над високим кам'яним муром піднялося кілька рядів колючого дроту. І тепер палац нагадував мовчазну, страхітливу в'язницю.

— Брешуть фашисти, — засумнівався Володя, — нема тут ніякої інфекційної лікарні.

— Чому так вважаєш?

— А навіщо вони наперли в палац стільки зброї,— притишено відповів Володя, — ти ж сам бачив, скільки там автоматів, гранат, патронів. Пішли краще в підземелля, а там буде видно!

Хлопці хотіли завернути на Матяшівку, та в цей час побачили в кінці вулиці великий гурт людей. Він повільно наближався до палацу. Фашисти гнали колону полонених. Вулицею йшли поранені, знесилені червоноармійці. Закривавлені, засохлі бинти поприкипали до зранених тіл. Обличчя худі, виснажені. Полонені ледве переставляли ноги, підтримували один одного, щоб не впасти. Колона поволі наближалася до воріт палацу. Юрко напружено приглядався до кожного червоноармійця, з жахом думаючи, що побачить серед них свого батька. Нема нічого страшнішого, як фашистський полон! Особливо важко пораненим. Не може йти людина — вбивають на місці. За колоною бігли діти, жінки, підлітки, кидали полоненим шматки хліба, качани сирої кукурудзи, варену картоплю. Німці відганяли всіх, хто наближався до полонених, били прикладами. Рудий, весь ніби жаром обсипаний німець підняв автомат і пройшовся довгою чергою над головами зляканих жінок. А вони трошки відстали, а тоді знову бігли, простягали шматки хліба, приглядалися до полонених, шукали серед них своїх чоловіків, синів, братів. Стара Соломониха, в якої на фронті було п'ятеро внуків, вийшла на вулицю з глечиком сметани, простягла його полоненим, припрошувала:

— Беріть, рідненькі мої, беріть, діточки, сметану! Випийте, щоб у вас сили прибавилося!

До бабусі підбіг здоровенний фашист, вихопив з її рук глечик, понюхав, перехилив і швидко випив сметану.

— Карош сметана! — вигукнув задоволено. І тут він розмахнувся глечиком і з реготом вдарив ним пораненого в голову червоноармійця.

Бабуся стояла ні жива ні мертва, мовчки дивилася вслід колоні.

Один полонений спіткнувся і впав, намагався звестися на ноги, та не міг. До нього на виручку кинувся високий червоноармієць. Почав піднімати і теж упав на землю. До них підійшов есесівець, підняв автомат і випустив чергу в полонених. Ті залишились лежати на дорозі, а фашист догнав колону, люто закричав:

— Шнель! Шнель!

Люди стояли як занімілі, потім зрушили з місця, кинулися до побитих. Під ними поволі розпливались по землі червоні калюжки крові…

Пролунала команда — колона зупинилася. Есесівець нарукавною пов'язкою, на якій чорніла кривуляста свастика, наказав вишикувати полонених в одну шеренгу. Він підходив до кожного з них, уважно оглядав червоноармійців і багатьом наказував виходити на узбіччя й ставати під мур. Нарешті полонених поділили на дві групи. Одна стояла під муром, друга лишилася на дорозі. Поволі розчинилися чавунні ворота. Знову пролунала команда, і есесівці почали заганяти полонених, тих, що стояли під муром, На подвір'я палацу.

Жінки підбігли до тих, що лишилися на вулиці, похапцем віддавали їжу. Конвоїри байдуже спостерігали за жінками та дітьми, не відганяли їх.

Та ось довготелесий есесівець знову дав команду і знесилених полонених погнали за село. На дорогу впало кілька поранених полонених. До них підходили есесівці, пристрілювали і спокійно йшли далі.

Колона наблизилася до хлопців, порівнялася. На землю знову упав поранений червоноармієць. До нього поволі наближався рудий есесівець в гостроверхій пілотці.

Не тямлячись, Володя зірвався з місця, підбіг до лежачого полоненого, обхопив його за шию, закричав:

— Не вбивайте! Це мій тато!

Німець наблизився до Володі, ударив чоботом, відкинув його від пораненого і підняв автомат.

— Гер офіцер, — звернувся до есесівця Юрко, — не вбивайте тата мого товариша! Він шанує німців і їхній порядок. Запевняю вас!..

Солдат здивовано глипнув на Юрка:

— Ти хто? Звідки знаєш німецьку мову?

— Я місцевий німець, — пояснив Юрко, — мій прадід приїхав з Пруссії, будував цей палац і залишився на Україні.

Солдат посміхнувся до Юрка і сказав:

— Хай той йолоп, — німець кивнув на Володю, який ледве зводився на ноги, — забирає свого батька і котиться подалі! Всім полоненим зараз буде капут! Вони каліки! Наказано всіх розстріляти!

Жінки звели