Максим Іванович Кідрук - Навіжені в Перу

ламайся, чувак, — уговтував мене Тьомик. — Я знаю, що це трохи дивне прохання, але поруч з тобою я почуватимусь значно впевненіше. Ти ж сам казав, що у тебе є зайвий квиток на цю «Пікантну драму»… чи як там її…

В принципі, як розібратись, мені було байдуже. Не те щоб я не любив оперу, я просто ніколи її не розумів. Неможливо полюбити щось, чого ти не розумієш. Але відрази вона в мене не викликала. Тому, ще трохи провагавшись, я дав згоду:

— Тільки як для тебе, Тьомо…

І пішов шукати свій найкращий костюм.

Поки я зав’язував краватку, Мурзік зацікавлено спостерігав за мною крізь шибу. Я затягнув тугіше вузол і по- товариськи підморгнув котярі. Кугуар щось невиразно муркнув у відповідь і потерся слинявою щокою об скло.

6

Знаєте, я є палким прихильником відомого твердження, що кожна людина повинна знати своє місце. «Кожному — своє», — як писав Цицерон. Той, кому в школі легко давалась математика, повинен працювати програмістом, а не лізти в шахту добувати вугілля, хто вміє гарно бити морду, повинен йти у бокс, а не в балет, і т. д. і т. п. Я веду до того, що, коли ти бізнесмен і розбираєшся тільки у торгівлі та фінансових операціях, нема чого пхати носа у високу культуру і тинятися по всяких театрах, балетах чи операх. Хоча чого тільки не зробиш заради товариша.

…Мені було так нудно й нецікаво, що словами цього просто не описати. Я не маю нічого особисто проти Чайковського, але нуднішим за цю його хвалену арію може бути хіба що тенісний матч, який розтягнувся на вісім годин, або поєдинок між двома шахістами, що кілька годин поспіль не можуть влупити один одному мата і вперто не погоджуються на нічию. Десь під кінець першої дії я потай дістав з-за пазухи спеціально припасену для такого випадку пляшку коньяку, нахилився до Тьомика і шепнув йому на вухо:

— Чувак, давай по п’ятдесят коньячку, ге!

Артем смикнувся, глипнув спочатку на мене, затим скосив погляд вниз — побачив пляшку, потім різко крутонув голову в інший бік і подивився на свою супутницю. Марусю з головою поглинуло дійство на сцені; все, що не стосувалося опери, для неї в даний момент просто не існувало. Тьомик знову повернувся до мене і ледь чутно промурмотав:

— Наливай.

У напарника були на те свої причини. Річ у тім, що від початку вечора кучерява дівуля майже не розмовляла з ним, відверто ігноруючи залицяння. Іноді вона кидала на Артема безжальний, сповнений не то презирства, не то суворого докору погляд, який не віщував нічого доброго і від якого у мого товариша голосно клацала щелепа і підгиналися коліна. Відтак Тьомику конче необхідно було хильнути щось для хоробрості.

— Правильно, — прошепотів я у відповідь. — Бо мене це тужливе виття вже задрало. Після коньяку хоч почну розуміти, про що вони співають.

Я дістав з кишені пластикові келишки, непомітно розлив бурштиновий напій, затим ми з Тьомиком цокнулися і перехили чарки. В півтемряві залу нашого маленького злочину ніхто не помітив.

…За наступні півгодини «злочин» повторився ще три чи чотири рази. Закусювати, зрозуміло, не було чим, тому доводилося занюхувати ґудзиками на рукавах наших піджаків. Врешті-решт пляшка майже спорожніла. Прикриті сутінками концертної зали, ми з напарником примудрилися капітально наклюкатися…

В цей час зі сцени звучала арія Германа. Високий немолодий тенор з гарним кучерявим волоссям старанно виспівував:

Что наша жизнь — игра,

Добро и зло, одни мечты.

Труд, честность, сказки для бабья,

Кто прав, кто счастлив здесь, друзья,

Сегодня ты, а завтра я.

Після куплету йшов приспів:

Так бросьте же борьбу,

Ловите миг удачи,

Пусть неудачник плачет,

Пусть неудачник плачет,

Кляня, кляня свою судьбу.

Я пильно слухав, але геть нічого не розумів. І це мене страшенно злило. Це просто доводило мене до сказу. Скажімо, замість приспіву я чув абсолютно несусвітній набір окремих звуків:

Та-ба-ба бу-ба-бу,

Ла-ве мі-га чі-чя-чє,

Пу-ка ну-да-а-а палачє,

Пу-ка ну-да-а-а піночєт,

Ня-ня-ня ню-ню-ню.

— Ш-шо за фігня? — обурювався я, скубаючи Тьомика за рукав жакета. — Він наче китайською співає, шо, нє?

— Ех… — відповідав Тьомик, помутнілими очиськами втелющившись у чиюсь голову на передньому ряді.

— Тс-с… тс-с… — цитькали на нас з усіх боків.

Ви от з мене зараз, мабуть, смієтеся… А самі-то намагалися оперу слухати? Признайтесь чесно: хтось колись чув цю бісову арію Германа з опери «Пікова дама», га? Не треба нічого казати, я й так знаю, якою буде ваша відповідь. Ото для початку візьміть і спробуйте її послухати. Для цього не обов’язково виряджатися в театр, достатньо просто завантажити арію Германа з сайту «YouTube». Постарайтеся розібрати хоча б одне-однісіньке словечко, а вже тоді — гигочіть і зубоскальте.

Тим часом Герман виводив далі:

Что верно — смерть одна,

Как берег моря суеты.

Нам всем прибежище она,

Кто ж ей милей из нас, друзья,

Сегодня ты, а завтра я.

І ось саме в той момент, коли виконавець ролі Германа підступив упритул до другого приспіву, в мене трохи помутніло в очах, мозок затягло якоюсь непрозорою димкою, а затим… настало просвітління: я почав розуміти, про що він співає! Я розбирав геть усе до останнього словечка! Люди, це було просто неймовірно, немислимо! Такий ка-а-айф! Я не міг повірити власним вухам! Усвідомлення цього факту вкинуло мене в екстаз. Якоїсь миті я втямив, що більше не можу стримувати шаленого захвату, який переповняв мене зсередини. Я вицідив з пляшки залишки коньяку, добряче промочивши горло, а тоді різко, наче відпущена пружина, розпрямився і почав підспівувати тенору:

Так бросьтє-е-е же барьбу,

Лавітє міг уда-а-чі,

Пусть нєуда-а-ачнік плачєт…

(Як потім розказував Тьомик, уже в цьому місці я горлопанив так, що бідолашка Герман сконфужено замовк і почав дослухатися до мене разом з усім залом. Оркестр продовжував грати…)

…Після того, як усе закінчиться, мій напарник буде ще довго микитити, що на нього тоді найшло. Я, проте, чудово розумів, у чому була справа. Несподівано в моєму товаришеві прокинулось щось древнє, свавільне і розгнуздане, моя навіжена витівка розбудила давно забуті голоси предків, які загуркотіли в його легенях, немов віддалений грім. В Артемових очах проступило щось таке, що протягом віків примушувало вовків вити на місяць темними зимовими ночами, що спонукало наших волохатих предків брати в руки палицю і вистукувати нею по пустотілому стовбурі примітивний ритм, видивляючись відблиски родового вогнища на стінах печери. Відтак Тьомик підхопився з крісла, стрепенувся,