Максим Іванович Кідрук - Навіжені в Перу

немов пес, який щойно вискочив із води, і приєднався до мене. Обнявшись за плечі, ми розкинули вільні руки врізнобіч і, ритмічно похитуючись, доспівали разом ту частину приспіву, що лишилася:

…Пусть нєуда-а-ачнік плачєт,

Пусть нєуда-а-а-а-ачнік плачєт,

Кляня сво-о-о-о-о-о-ою-у-у-у судьбу!

Оркестр притьмом заглух, наче їх там у ямі в одну мить залили високоякісним бетоном марки P4W30. Запала важка замогильна мовчанка. Не знаючи подальших слів, ми з Тьомиком стулили пельки і продовжували розмірено похитуватись у глейкій тиші концертного залу. Втім, кров у мені вирувала, перед очима пролітали якісь незрозумілі óбрази; я розумів, що мовчати не можна, свято мусить продовжуватись, а тому розкрив горлянку і затягнув насиченим басом перше, що втрапило на думку:

На полє танкі грохота-а-алі,

Солдати шлі в послєдній бо-о-ой…

Першим, що полетіло у наш бік, став тугий букет ромашок. (Щоправда, Тьомик потім стверджував, ніби то були білі гербери, але я в квітах розбираюсь так само, як і в опері, тому для мене то були просто великі ромашки.) Я спочатку сприйняв це як достеменну ознаку схвальної реакції публіки, зловив букет і з гідністю вклонився. Одначе слідом за ромашками хтось запустив у Тьомика туфлею, дякувати Богові, поціливши напарнику в плече, а не в голову. Після того здійнявся страшенний гамір, репет і обурливий свист. Якийсь особливо пристрасний і темпераментний любитель опери, що сидів прямо перед нами, зірвався на ноги, плюнув мені в морду, а потім розмашисто заїхав кулаком Тьомику в писок. Схожий на борця сумо контрабасист, відставивши вбік свій велетенський контрабас, виткнувся з оркестрової ями і подібно до баскетболіста, який виконує трьохочковий кидок, жбурнув по нас табуреткою. Натхненний подвижницьким прикладом свого колеги, один скрипаль не пожалів свій інструмент і метнув скрипку, мітячи точно мені в голову; я в останню секунду ухилився. Коли наді мною просвистів ще один мешт, врешті-решт стало зрозуміло, що моя витончена сольна партія чимось не вдовольнила вибагливу публіку і нам з компаньйоном пора ушиватися геть. Схопивши Тьомика за лацкани жакета, я почав пробиватися до центрального проходу, а це, мушу сказати, було ой як не просто. Жіночки верещали і лупцювали нас сумочками, чоловіки роздавали штурхани і голосно обурювалися. Зрештою ми таки вирвались у прохід посередині зали, по якому, зігнувшись навпіл, наче вояки у траншеї під час артобстрілу, задріботіли до виходу.

Вже на вулиці, червона від люті, до нас приєдналася Маруся. Здавалося, з її очей от-от вилітатимуть іскри.

— Ви… ви… дикуни! Ви германські варвари!.. О Боже! Ну що ви наробили? Як ви могли? Це ж оперний театр, троглодити ви печерні!.. Яка ганьба… яка ганьба… я думала, крізь землю провалюсь від сорому, — дівчина аж захлиналась від непідробної люті.

Тьомик отупіло телющився кудись убік, ковзаючи поглядом по вулиці Хмельницького, яка збігала вниз і впиралася в Хрещатик, і задумливо потираючи синець. Попри пізню годину, повз нас в обидва боки невпинним потоком неслись автомобілі. Напарник тихенько насвистував якусь мелодію, по-моєму, то була Metallica, «Nothing Else Matters»[59].

Маруся зрештою втямила, що уповати до мого білобрисого друзяки зараз — то лиш марна трата часу, і накинулася на мене.

— Максе, ти ж повинен був усе контролювати! — її голос помітно тремтів.

— А що тут такого? — образився я. — Чого всі так дивно відреагували? Я колись на концерт «AC/DC» ходив, так там усі пацанам на сцені підспівували. І плескали під час усього виступу. І весело ж було! Не те що тут — люди, наче роботи, плескають тільки тоді, коли співак перестає співати. Ну геть тобі партз’їзд КПРС, їй Богу!

— Ти дурень, Максе, — поставила діагноз Маруся. — А Тьомик — козел!

— Чому? — у мене завжди на хмільну голову з логікою не все гаразд.

Дівчина вчепилась кулачками у своє волосся і ледь не позеленіла.

— Тому, що ви збирались каструвати всіх собак та котів на північ від Трухільйо, тому, що на Новий рік ви підірвали ціле місто, тому, що цей телепень сп’яну одружився на перуанці, у якої троє дітей, а ти привіз із Перу гірського лева! А ще тому, що Артем переконує мене в тому, що розлучився з перуанкою, намагаючись помиритись, однак натомість ви знову напиваєтесь і починаєте підвивати співакам у опері!

Скорчивши серйозну міну, я ретельно обдумав усе сказане і мовив:

— Так. Усе правильно. Ти абсолютно точно все перерахувала… І що з того?

— Я втомилася від чоловіків, які ще й досі не виросли. Ви поводитеся, неначе розбещені дітлахи.

Відтак дівуля поправила свої кучері, кинула прощальний, сповнений жалю та смутку погляд на Артема, розвернулась і рішуче закрокувала геть, попростувавши в напрямку перехрестя вулиць Хмельницького та Франка.

— Що це було? — спитав я, насилу ворочаючи язиком.

Тьомик схилив голову і промовчав. Свіже повітря потроху вивітрювало хміль з його голови. Він ще довго дивився услід Марусі, не відводячи погляд навіть тоді, коли силует дівчини затушували сутінки. Лиш після того, як Маруся зникла, певно, назавжди з його життя, він уперше в повній мірі усвідомив, що за останні кілька місяців втратив абсолютно все: статки, кохання, повагу людей, які колись його знали. Разом з тим, замість відчаю і зневіри, у його очах застигли смирення і покірність, породжені усвідомленням того, що нікого, окрім себе самого, він не може винити у тому, що сталося, і що життя, по суті, доведеться починати спочатку. Артем почувався страшенно самотнім у цю мить, одначе знав, що це справедлива плата за всі його витівки. Все в цьому світі має свою ціну.

— Як слона за п’ять сотень миль через пустелю гнати, так герої і, бляха, «Максе, я без тебе не можу», а як разок хильнули лишнього і заспівали в опері, то зразу «поводимося, мов розбещені дітлахи», — бурчав я.

Напарник так нічого й не сказав. Урешті мій товариш встромив руки в кишені і, байдуже опустивши погляд собі під ноги, почвалав у протилежному напрямку — до Хрещатика.

— Тьомо, ти куди? — окликнув я.

Артем не відреагував. Незважаючи на алкогольні випари, які розпирали зсередини мозок, наче густа пара фінську сауну, я розкумекав, що допіру сталося щось значно більше й значущіше, аніж черговий розрив Тьомика зі своєю черговою хвойдою. Серце защеміло в грудях, однак… я не кинувся слідом за друзякою, зрозумівши, що це вже нічого не змінить.

Тож я залишився один. Артем віддалявся, втиснувши голову між пліч, і я напрочуд ясно відчував, що всі ті ниті, які пов’язували мене й напарника ще кілька хвилин тому, коли ми душа в душу