Ярослав Раймунд Вавра - Міцний кулак туарегів

схилах гір та в ущелинах, травичку, в якої травневе сонечко ще не висмоктало вологу, що затрималася в розколинах каміння від зимових дощів та снігових віхол.

Над прямовисним гірським укосом, наче на затишному балконі, хлопці, діставши з торб харчі й призволяючись, завели розмову.

Ісмаїла, тихого й мовчазного сімнадцятилітнього юнака, зацікавили хлопці тільки тоді, коли хитрий Карембу почав розповідати, як навчався в Іделес у чинбаря таємного ремесла.

Ісмаїл слухав уважно і незабаром почав сперечатися про послідовність змішування рослинних барвників та про сорти матеріалу. На Сході кожен чинбар готує барвники за власними, успадкованими рецептами.

Найважливіші — це відтінки зеленого барвника, який перетворює вичинені козячі шкурки на коштовний сап'ян. Щоб закріпити барвники, потрібна морилка. Після цього пофарбована шкіра не втрачає свіжість навіть під пекучим сонцем.

От хлопці і сперечалися, яка ж рослина для того найпридатніша.

У розмовах час спливав швидко. Гасанові ті суперечки скоро набридли, й він побрався на край печери над укосом, щоб на самоті роздивитися незвичайну гірську країну.

І раптом він помітив, як у далечині, край глинястого косогору, рухається щось темне.

Зір у Гасана не такий, як у туарезьких пастухів, — ті, кажуть, здатні роздивитися рухливу ціль на відстані шістдесяти кілометрів. Тому він марно намагався відгадати, що ж то все-таки рухається. А темна пляма поволі повзла схилом щораз вище. Кінець кінцем Гасан гукнув хлопців.

Ісмаїл Бен Алі нещодавно навчився чинбарства і тепер чекав лише, коли спорядять караван до Марракеша.

В Марракеші, найважливішому торговому місті королівства Марокко, жили найславетніші північноафриканські чинбарі та фарбарі шкіри. Але дарма що це питання Ісмаїла дуже цікавило, він охоче підвівся, аби догодити гостеві.

Ні, він не знав, що то могло бути.

— Може, це тінь скелі, якої звідси не видно, — сказав Ісмаїл, напружено вдивляючись удалину.

Карембу підвівся теж, але не тому, що сподівався розгледіти на такій величезній відстані ту дивну широку пляму, яка безупинно сунула вгору. Просто Карембу розпалився цілогодинною суперечкою з Ісмаїлом і, мабуть, через це сказав:

— Що це тобі привиділося, Ісмаїле? Яка ж це тінь од скелі, коли вона весь час рухається! Це не що інше, як стадо!

— Не може бути! — вигукнув Ісмаїл, який не знав батькових намірів. — То ж Рас-Могабула. Там ніхто ніколи не випасав стада, бо звідти аж до кінця світу немає колодязів. Я кажу вам: це тінь якоїсь гори, котру звідси не видно!

Гасан у школі був добрий учень. Він швиденько взяв з вигаслого вогнища обгорілу гілку і накреслив путь сонця; спершу вгору, коли опівдні сонце досягає зеніту. Потім накреслив схил гори, яку Ісмаїл називав Рас-Могабула, і поміж кружальцем — сонцем та кривою лінією — схилом накреслив клин.

Так він з'ясував, що до самого полудня тінь могла рухатися тільки вниз, до підніжжя гори, й тільки пополудні вона могла повернути в зворотному напрямку.

Гасан пояснив це і показав креслення.

— Коли тільки там щось є, то воно живе, — вирішив він.

— Я вже щонайменше двадцять разів був біля Рас-Могабула, але ніколи не бачив і не чув, щоб хтось наважився випасати там стада! — вигукнув Ісмаїл уже роздратовано.

— Ти ходив туди вже кілька разів? А що ж ти там шукав?

— Попід Рас-Могабула йде найкоротша дорога до Берріана, а з Берріана вже прямісінько до Лагуата! — пояснив хлопець.

— Невже в Берріані ніхто не має верблюдів, щоб посилати пастися сюди?

— Таке нікому й не спало б на думку! Навкруги Берріана паші скільки завгодно.

— А чужий караван? Той, що йде з Лагуата?

— Це й поготів виключено! Хто хоч раз ввійде з караваном до нашої хебки, той радіє, коли взагалі досягне мети, й нізащо в світі не пожене зморених верблюдичок такою бідною горою, як Рас-Могабула!

Ісмаїлова впертість тільки дужче розпалила цікавість допитливого Гасана.

— А що, коли там ховається грабіжник з украденим стадом? — весело підморгнув він хлопцям.

— Таке може бути, — несподівано погодився Ісмаїл. — Хебка — це недосліджена криївка, й тут іноді грабіжницьке плем'я ховається місяцями, а його шукають по путівцях…

— Викрадачі стад? — крикнув Карембу. — От хоча б раз подивитися на них!

— А я не дуже-то прагну цього, — щиро признався обережний Ісмаїл. — Чи ви, хлопці, гадаєте, що така людина ховатиметься в хебці тільки для того, аби ви могли прийти до неї на гостину? Щоправда, прийти ви можете, а от повертатися доведеться з власною голівонькою під пахвою.

— Хотів би я бачити того, хто б нам отак запрошки зламав маківки. Ми вже мандруємо світом, любий Ісмаїле, майже рік, і Гасан тобі підтвердить, який був убивця Махмуд Алі, але й той нас не здолав! — вихвалявся Карембу. — Коли б Гасан узяв свою рушницю, то ми моґлиб піти туди подивитися; принаймні хоч раз побачили б справжнього розбійника.

Зрозуміло, Карембу патякав собі, аби показати Ісмаїлові, що вони обидва не бояться й самого диявола.

Гасан одразу ж зрозумів, що Карембу хоче вдати з себе справжнього небояка, і, щоб допомогти другові, сказав гордовитому й упертому Ісмаїлові:

— Оте огидне чудовисько Махмуд? Та його ж за вбивство було засуджено на смерть. Скажу тобі, Ісмаїле: то мерзотник, проти якого викрадач верблюдів — справжнісіньке немовля. То він наказав десятьом найманим мародерам цілу годину стріляти по мені, а я ось тут стою собі живий і здоровий!

— Ти тільки не скромничай, Гасане, й розкажи гарненько, як ти покарав на місці грабіжників могил. І як ані тобі, ані мені по тій баталії нічого не сталося.

Обидва були б отак розводилися й далі, коли б сумирний Ісмаїл нарешті не сприйняв усе те як виклик.

— Бачу, ви гадаєте, що в мене шакаляче серце, що я — тільки аль-мзабіт, і все це тільки через те, що я досі не мандрував світом, як ви. Але у нас хлопець не може покинути країну, поки він не одружиться. Я чекаю тільки на те, коли мене, оженять, а тоді вже поїду до Марракеша, — мовив зненацька Ісмаїл.

Це дуже зацікавило хлопців. Про такий звичай вони досі не чули, а тому заходилися розпитувати Ісмаїла, кого той бере собі за дружину і як подорожуватиме з нею аж до Марокко…

Ісмаїл пояснив, що не він, а ель-атеуфський толба вибере для нього наречену. І то не довільно, а з-поміж його далеких родичів. Жоден мзабіт не може взяти собі за дружину чужинку, так само як жодна мзабітка не може вийти заміж за чужинця. Отже, всі мзабіти між собою родичі. А щоб оті безупинні одруження не призвели до занепаду племені, до хвороб та вимирання родів, окремі