Ярослав Раймунд Вавра - Міцний кулак туарегів

за око, зуб за зуб!» Це закон божий. Аллах нас учить, що не варто проливати кров винуватця, якщо його родичі запропонують у призначений строк ціну пролитої крові. Наш добрий пророк наперед прокляв тих, хто проллє кров правовірних, навіть коли вони допустилися лихого вчинку.

Наша громада раз і назавжди відмовилася проливати кров навіть найбільших наших грішників. У Мзабі протягом дев'яти століть не було жодної страти, й досі тут немає жодної в'язниці. Хто поміж нас учинить злочин, того виганяють з дому, видворяють з міста, в того забирають дружину, дітей, близьких, той повинен покинути нашу територію, залежно від провини, на рік, на кілька років або й на все життя.

Це, дитино, страшне покарання. Воно жахає навіть огрубілих людей. Але між нас нечасто трапляються справжні злочинці. Людина, що осквернила себе злочином, відрізана, як суха гілка, й знехтувана усім народом. Тож ніхто з нас ніколи не заплямує себе кров'ю людини!

Отака-то наша основна особливість, через яку нас, мзабітів, усі мстиві люди переслідують, бо ми, мовляв, порушуємо закон і не вимагаємо око за око, зуб за зуб.

Мудрець замовк і похилив голову.

Гасан зачудовано дивився на нього, ще не зовсім збагнувши принципи, які йому так несподівано виклав старий могутній шейх Ель-Баба. А той, вийшовши з короткої задуми, проказав:

— Таємниця, яку я щойно розкрив тобі, — це мій дарунок твоїй вразливій юності. І я прошу тебе світлою пам'яттю твоєї померлої матері оберігати мій дарунок від лихого ока. Бо інакше нашу світлу путь до добра буде осквернено тими, хто не використав би її так, як використовує наша громада.

Гасан зворушено поцілував жилаву старечу руку.

— Та про це годі! Тепер слухай, що я відповім на послання, яке ти мені щойно переказав. Шейх Бен Манзур, володар Шаанби, знавіснів од пихи, яка є смертельним злочином і яка, наче зігріте гадюче яєчко, виплодить дуже багато зла, коли її не задушити в зародку. Не можна залишати гадюче кубло, немудро допомагати злу, яке прагне влади над пригнобленим людом. Тож застосуємо закон: око за око, зуб за зуб! Я дам найдосвідченіших провідників і обіцяю, що вся хебка буде сліпа й глуха, коли в нашій країні з'явиться хтось із ваших воїнів.

Побажавши миру, старий попрощався з хлопцем.

Гасан повернувся на тиху вулицю, де на нього нетерпеливо чекав воротар Умар, щоб знову одвести хлопця до потайної хвіртки…

Стодвадцятилітній великий шейх Ель-Баба надто довго жив і надто багато знав, щоб сподіватися тільки на аллаха.

За хвилину по тому, як хлопець пішов, старий підвівся й поволі побрався з дому. Путь його була недовга. Незабаром він увійшов у будинок. Немолода людина, що сиділа, переписуючи книгу, звела на нього стомлені очі.

Великий шейх сперся на одвірок.

— Накажи вистежити місце в хебці, де отаборився Бен Манзур. Це дуже важливо. Таборище, здається, треба шукати поблизу Рас-Могабула — так мені сказали вчора атеуфійці. Перекажи тамтешньому купцеві Бен-Алі, аби негайно прийшов до Гардаї. Треба, щоб він запросив до себе на гостину тих тріполійських хлопчаків, але так, щоб його поведінка не викликала в них підозри. Я хочу, щоб вони самі «щасливим випадком» виявили Манзурове таборище й навели туарегів на його слід. Цього разу велике зло буде надійно стерто з лиця землі одним ударом на радість усім доброчесним. Але нам немає потреби обагряти собі руки їхньою кров'ю. Нам і шаанбам доля судила жити вкупі, тож не годиться розливати між нами та ними потік кривавої помсти. А тепер поспішай! Я хочу, щоб усе це відбулося без галасу.

Потому він повернувся до своєї простої оселі, щоб помолитися за ворога…

16

КРИВАВА ВІДПЛАТА

абула в супроводі двох мзабських вершників іще вдосвіта покинув караван-сарай перед брамами Гардаї, аби найкоротшою дорогою дістатися до табору туарезького гаркаху та доповісти Улд Бісці про те, що Гасанові пощастило владнати у Мзабі. Гасан тим часом лишився в Мзабі і, щоб якось згаяти довгі дні чекання, оглядав місто. У майстернях, садах, біля колодязів кипіла робота…

Так минув тиждень, а Гасан ще нічого не знав, що діється в країні. Здавалося, Улд Біска геть забув про нього.

Аж восьмого дня прибіг Карембу й сказав, що хтось хоче взяти їх з собою до Ель-Атеуфа. Ель-Атеуф — найстародавніше мзабське місто. Населення його, колись дуже численне, тепер не перевищувало семи тисяч, бо колодязі цієї оази не могли напоїти більше п'ятнадцяти тисяч фінікових пальм, а жвавої торгівлі, з якої жило б населення, в Ель-Атеуфі не було.

Старенький Ель-Атеуф стояв у кінці родючої частини уеду Мзаб, лице в лице з пустельною сирітною хебкою, наче на варті.

Ель-Атеуф єдине з-поміж усіх мзабських міст пишалося двома мечетями. Гасан чув, що поселення мало своєрідний середньовічний колорит, а дивовижні дикі навколишні скелі перетворювали його на справді-таки гідну подиву фортецю.

Тому Гасан прийняв запрошення доброго купця Бен Алі, що мав везти до своєї майстерні в місті Ель-Атеуфі вовну, яку вигідно купив на гардайському базарі. Хлопці вирушили в путь рано-вранці і до заходу сонця доїхали до міста, де їх щедро пригостив люб'язний торговець.

Коли ж наступного ранку хлопці побачили в сонячному сяйві чарівну дику красу гірського масиву Аргуб Ріане, Бен Алі запропонував поїхати до тієї гори на прогулянку й подивитися з її вершини на оазу, яка розкинулася від Ель-Атеуфа, долиною Мзабу до великого міста цієї країни, Бу Нура. Бу Нура — «Батько світла» височів на скелястому мисі, там, де зливалися Уед-Мзаб і Уед-Сіл.

Бу Нура лежав осторонь шляху між Гардаєю, Бену Ісгвеном та Ель-Атеуфом. Ця вбога оаза ледве могла напоїти десять тисяч фінікових пальм, бо багато води вже випили дерева в ущелині оаз гардайської та бену-ісгвенської…

Купець Бен Алі наказав своєму сипові Ісмаїлу супроводити хлопців і, давши їм торби з хлібом та фініками, побажав веселої прогулянки.

Друзі проминули пальмові гаї, що росли на дні уеду так само, як і перед Гардаєю, й почали сходити кривулястою стежиною на гору.

О десятій ранку вони були вже на вершині високого стрімкого ланцюга гір і зачудовано дивилися па неозору, залиту сонцем країну, яка відкрилася перед ними.

Нові й нові ланцюги невисоких скель, подекуди порослих скудною зеленню, наче скам'яніле море, розстилалися на північ і на схід. Щоб якось перебути три години найнестерпнішої спеки, діти відшукали на гірській місцині неглибоку печеру. Сліди вогню свідчили, що в печері знаходили захисток пастухи, чиї стада, мабуть, шукали скудну травичку по