Андрій Анатолійович Кокотюха - Таємне джерело

коли виговориться. Йому ж кортіло виговоритися, більшість злочинців хоче повідати світу про свої злочини…

– А ще коротше?

– Словом, він таки не тримав язика за зубами, товаришу полковнику. Ви маєте рацію. Кому роздзвонив – ясна річ, не похвалився. Але попередив: йому втрачати нічого, та на ньому нічого не скінчиться. Інші люди труїтимуть воду. Це не припиниться, повірте моїй інтуїції.

Вказівний та великий пальці обох рук у кишенях плаща при цих словах схрестилися.

Половець замислено потер підборіддя.

– М-да, це на нього схоже. Наскільки я вже зрозумів його почерк… Значить, прогнози мої тим паче слушні. Вкажете це в рапорті. Що ж, будемо згортати, а шкода, природа тут – самі бачите. Повітря… Прийшли, до речі.

Очам Князевича відкрився паркан із нефарбованих дощок заввишки півтора людського зросту.

Дошки не прилягали одна до одної щільно. Огорожа швидше мітила територію й окреслювала периметр, ніж захищала від чужих очей велику вирубку. Зрештою, сторонніх очей і не мусило бути. Чужинці тут не ходили.

Мертве тіло солдати, не дбаючи про обережність, поклали, точніше – скинули біля отвору в паркані. Половець одразу втратив до Ігоря всяку цікавість, подався розпоряджатися, решта теж перестала звертати на Князевича увагу. Всі заметушилися з новою силою. Ігор навіть не намагався зрозуміти, що тут відбувається, хто головний, як збираються давати раду вбитому. Він просто пройшов за периметр.

Перед ним розкинулося будівництво, радше – самісінький його початок: уже викопали котловани і завершували вкладати фундаментні блоки. Два крани обабіч вирубки стояли сиротами, наче екзотичні довгошиї тварини з опущеними дзьобами. Окремо стояв будівельний вагончик, за ним – казармене приміщення, зроблене не добротніше за огорожу. Якщо солдатів збиралися тримати тут цілу зиму, мусили б подбати про серйознішу забудову, чомусь майнуло Ігореві, хоча тепер, особливо після його зізнання, це все-таки справді не мало жодного значення.

Князевич не знав, нащо збрехав. Тобто знав, але не хотів пояснювати це навіть подумки самому собі. Коли говорив, тілом вкотре за день пробігли знайомі мурашки. Значить, усе він зробив правильно.

Саме джерело побачив не відразу.

Ігор не мав підстав не вірити розповідям про спроби знищити його. Але нині все на його очах відбувалося навпаки: джерело очевидно розширили, перетворивши на невеличкий прямокутний басейн. Воду огороджували ті самі товсті бетонні плити, поставлені одна до одної досить щільно. Згори над джерелом Святої Варвари вже зводили дерев’яний навіс, поки що умовний і досить простенький. Залучивши фантазію, Князевич досить ясно уявив: тут із часом могли бути як не купальні, то вже напевне бювети.

Або все разом.

Він наблизився, нахилився, вперся долонями в бетон. Подивився на воду.

Вона зовсім не була стоячою. Здавалося, вся її поверхня живе. Джерельця, що, невидимі, били знизу, укривали брижами гладінь, вода ледь шелестіла. За інших обставин Ігор подумав би – вода справді жива, розмовляє з ним, говорить до нього, намагається сказати щось дуже важливе своєю, незрозумілою людям мовою.

Можна спробувати прочитати на плесі. Аби Ігор знав абетку води – неодмінно спробував це.

Задивившись на воду, Князевич повністю очистив голову й геть забув про зовнішній – мертвий – світ. Отож коли ззаду надійшов Половець і легенько ляснув по спині, Ігор здригнувся, обернувся рвучко, якоїсь миті збираючись дати відсіч лютому нападникові.

– Цікаво? Шкода, консервувати доведеться, знову потягнуться паломники, а Бога нема й чудес не буває. – Полковник клацнув пальцями. – Може, хочете напитися?

Хочу. Тільки не води.

– Утримуюся. По всьому…

– Я думав, ви ще на куражі… Добре, збирайтеся, дам машину, відвезуть у Гайворон. Діла без вас уже, але ще повернемося до наших баранів.

– Ми з вами?

– Не думаю, що ми. Тероризм – парафія іншого управління. І все ж таки жаль, жаль, жаль…

На останньому «жаль» Половець простяг руку. Князевич потиснув.

Для полковника все скінчилося, але Ігор знав, кому ще треба поставити кілька запитань.

Щоб мати чисте сумління.

30

День учителя

До Марії того дня він вирішив не йти.

Навіть без особливих попереджень розумів: про стрілянину в лісі та про смерть Дмитра Ярчука ніхто в селі дізнатися не повинен. Принаймні не тепер, і вже точно – не від нього. Тут Князевич вирішив інструкції дотриматися – без того навершив сьогодні справ, і кожна за певних обставин могла розглядатись як дисциплінарне порушення. Навіть більше: свідоме введення в оману органів державної безпеки, хоч буквально такої статті у кримінальному кодексі не було. Ігор знав, чим може обернутися для нього те, на що наважився, навіть дивувався з самого себе. Проте так само знав – Половець і його вище керівництво на споді душі хотіли почути достоту таке або щось дуже близьке до цих істин. Тож заглиблюватися навряд чи стануть, справу слід якомога швидше закрити, мертвих – поховати.

Жити далі.

Князевич навіть не знав уже, чи є потреба дочищати цю всю історію йому особисто. Що довше думав, то більше вагався, тож вирішив відкласти всі розмови й зустрічі до завтра. Все одно саме завтра село сколихне новина про смерть Ярчука, батькам однаково повідомити треба. Органи переключаться на встановлення тих, хто, ймовірно, міг покривати дезертира і сприяти йому, хоча й щодо цього Ігор мав дуже великі сумніви: надто багато доведеться пояснювати навіть у зв’язку з обставинами смерті Дмитра. Ні, вирішив він, досвід підказує – лише звісткою про смерть обмежаться. Тіло віддадуть батькам, похорон пройде тихо, породжуючи ще більше чуток і пліток.

Живі житимуть.

Марія напевне переймалася, її неабияк цікавило, про що Ярчук вирішив терміново поговорити з київським слідчим. Та в Ігоря вже справді не ставало сил – краще побалакати з нею завтра. Молода жінка промучиться ніч, але ніхто не обіцяв, що допомагати дезертирові ховатися – справа легка. Нічого, після всього побаченого та почутого Князевич дав собі право проявити власний егоїзм, подобається це кому чи ні.

Єдине, що вважав за необхідне, – зайшов до дільничного, котрий, попри майже кінець дня, досі сидів на місці. Без зайвих церемоній і не зважаючи на очевидну досаду Козуба, попросив, фактично наказав залишити його самого в кабінеті, набрав по автоматиці Київ, прямий номер Буркова. Той теж був у себе, що Князевича не дивувало. Коротко, не вдаючись у деталі, Ігор пояснив: справу завершено, подробиці, ясна річ, – не предмет телефонної розмови, все одно до кінця дня йому напевне вже щось повідомлять. Начальник сприйняв новину досить стримано, до Ігоревої скупості на слова поставився з розумінням – принаймні Князевич відчув це з його тону, – сказав: «Відпочинь там», і коли