Андрій Анатолійович Кокотюха - Таємне джерело

за відвертість, телевізійні новини не приховають. Скільки йому тепер, сімдесят п’ять незабаром буде? Громико – той взагалі, вважайте, молодик, йому лише сімдесят два. Шефу нашому, Юрієві Володимировичу, товаришу Андропову, взагалі шістдесят сім. Тільки старіють і хворіють усі. Від віку не врятує найсучасніша медицина, кажу вам як людина з першою медичною освітою, Ігоре Степановичу.

– Що ж тоді?

– Лишається повірити в живу воду. Благенький, а шанс. Знаєте, народ дарма легенди не складатиме. Біля джерела Святої Варвари, кажуть, колись узагалі довгожителі селилися, до ста років жили. Помирали все одно, вічно ніхто не тримається. Але нашим би не до ста, то хоча б до дев’яноста протягти.

– Для чого?

– Ось це, товаришу Князевич, дуже хороше запитання! – Полковник тепер глянув на Ігоря, в очах уже майнули доброзичливі, навіть якісь змовницько-інтимні вогники. – Ви ніколи не запитували себе, що буде, як помре Брежнєв?

Від такого запитання Ігор несподівано для себе зупинився. Став і Половець, задоволено й переможно стежачи за його реакцією.

– Ага, страшно? Вам скільки? За тридцять?

– Тридцять три.

– Коли помер Сталін, вам було десь шість, мусите пам’ятати. А мені сімнадцять стукнуло, працював уже на комсомольській роботі і дуже добре пам’ятаю розгублену країну. Знаєте про випадки самогубств? Люди просто не знали, що буде після Сталіна, як вони житимуть. Кінець світу, я не жартую. Наш народ звикає до влади, і сімнадцять останніх років влада ототожнюється в народу з одними, сталими прізвищами й обличчями. Так надійніше, Ігоре Степановичу. Владу не можна змінювати часто. Це я вже говорю вам як офіцер держбезпеки. Чого спинилися? Ходімо далі, вже скоро.

Вони знову рушили. Князевич намагався узгодити нову, несподівану для себе інформацію з рішенням, котре ніяк не знаходилося. А Половець, уже вочевидь захопившись, просвітлював його далі.

– Будь-яка зміна влади, тим більше – часта, створює у країні нестабільну ситуацію, повірте мені. Це я знаю і без наших мудрих аналітиків. Навіщо країні нестабільна ситуація? Коли знімали Хрущова, мені було двадцять вісім, я вже співпрацював… А, не має значення. Так ось, я чудово пам’ятаю, як трусило народ. Що це таке: пішов з посади генерального секретаря за станом здоров’я? Це значить, він недужий був? Країною керував хворий, стратегічні рішення приймав хворий? Ні, шановний, із владою все мусить бути гаразд. Ось нинішні хлопці й дівчата, такого віку, як, наприклад, Уманець наш. Чи Ярчук ваш…

– Чому це він мій?

– Ні, не ваш, не в тім суть. Скільки їм, по вісімнадцять-дев’ятнадцять? Вони, вважай, з пелюшок бачать портрети Леоніда Ілліча, Михайла Андрійовича, Юрія Володимировича. Вони не знають інших, а для чого? Країна живе нормально, розвивається стабільно, побудовано розвинений соціалізм, вам же це не треба пояснювати? Рухаємося до остаточної перемоги комуністичного ладу, і це все – під одними портретами, під орудою тих самих людей. Тож помирати їм зараз від старості й хвороб – політично неправильно, Ігоре Степановичу. Я б навіть сказав так: це створює загрозу державній безпеці, досить серйозну загрозу.

– У чому вона?

– Хіба не пояснив, хіба не почули? Де-ста-бі-лі-за-ці-я! Чого чекати від нової влади? Хто може змінити Леоніда Ілліча, дорогу нашу людину? Гришин Віктор Васильович, ровесник нашого шефа? Чому ж, варіант: перший секретар московського міськкому, фактично хазяїн Москви, йому карти в руки. Але за межами столиці його мало знають, до того ж люди мусять головному москвичу повірити, а це час, стабільність хитнеться. Тільки проблема лишиться, Гришин теж смертний. Віддавати країну Горбачову – довше проживе, народ знову звикне? Так він, між нами, дівчатками, з молодих, та ранніх. Колгосп йому можуть довірити, передовий. Міністерство сільського господарства. Велику країну – ні. Та й загалом, клопотати голову… А! – Половець знову відмахнувся.

– Усе одно доведеться, – вставив Ігор, тут же не стримався: – Не вам, я сподіваюсь.

– Ага, я теж надіюся, – легко погодився Половець. – Ось тільки до наших керівників, як казав на закритій нараді Юрій Володимирович, це розуміння дуже пізно прийшло. Ну, що всі вони смертні. Підготувати наступника треба як слід, усе ж таки країну прийматиме. І людей, головне, до нього привчити. Бо цей теж надовго, стабільність треба берегти. Виграти б час, Ігоре Степановичу, в інтересах нашої з вами країни все це. Ви правда думаєте, що вожді керують? Вожді – це вожді, в них треба вірити. Та щось мене понесло. – Він дружньо підморгнув. – Пояснив вам, навіщо це все робиться, чи далі не розумієте?

– Цілком, – кивнув Князевич, для чогось додав: – Стабільність бережемо.

– Правильно розумієте політику партії. Думаю, так само вірно знаєте, якщо нагадаю: розмова ця між нами. Та ви офіцер, усе розумієте самі.

– Так точно.

– Прекрасно. До чого все: ось чого не міг знати згаданий всує єфрейтор Уманець. Зате дезертирові Ярчуку, налаштованому явно по-антирадянськи, цього цілком вистачило, щоб почати свою примітивну, та, треба сказати, доволі ефективну на виході гру в перетворення живої води на мертву просто в шлунках. Ідіотизм, але наш проект уже під загрозою. Знаєте, чому?

– Ярчуку вдалося налякати всіх зацікавлених.

– Я вас прошу! Хоча дезертир відіграв справді не останню роль, він уже нікого не налякає, тим більше після вашого, товаришу Князевич, докладного рапорту. Проте скільки часу минуло відтоді, як він дізнався про призначення об’єкта біля джерела?

Невдовзі сорок днів, згадав Ігор слова Горбика, почуті – страшно сказати – лише якийсь тиждень тому в спокійному Києві.

– Десь із місяць, – мовив уголос.

– Точніше формулюйте, ви ж юрист: цілий місяць! Я абсолютно впевнений тепер – дезертирові сприяв хтось із місцевих, його односельців. Люди тут накручені проти влади, і не «голосами» – вони короткі хвилі не ловлять. Місцевий народ нас із вами не любить уже кілька десятків років. До того ж Афганістан… Це дезертирство тут виправдовують, можете мені повірити, та ви й самі розумієте. Місцевих іще перевірятимуть, уже без вас, зовсім інші служби. Та навіть виявлення всієї групи, навіть їх затримання, суд за підсобництво – пізно вже. Ярчук напевне розповів комусь зі спільників, ті передали далі, таємниця хоч як розголошена. Так що мої прогнози, Ігоре Степановичу, – згорнемо об’єкт. А шкода, могло вийти.

Ігор уже остаточно все вирішив. Зупинився, глибоко засунув руки в кишені плаща, голову втягнув у плечі.

– Не могло.

Половець теж пригальмував, озирнувся на нього.

– Отакої навіть? Ви ще щось знаєте?

– Збирався саме сказати. Не приховував, просто слухав, оцінював міру важливості всього цього…

– Що сталося, Князевич?

«Уже не “товариш”», – зазначив Ігор.

– Правильно ви все вирахували. Ярчук саме перед появою солдатів розійшовся не на жарт. Думаю, збирався мене таки вбити,