Люсі Мод Монтгомері - Рілла з Інглсайду

Наступного дня сяяло сонце; Інглсайд і Долина Райдуг були прегарні — усі дерева стояли засніжені, а велетенські кучугури набули химерних скульптурних форм попід різцем північно-східного вітру. Мама з татом поїхали в Ейвонлі. Тато вважав, що мамі потрібно перепочити; і ще вони хотіли провідати сердешну тітоньку Діану. Її син Джек нещодавно був дуже серйозно поранений. Ми зі Сьюзен лишилися вдома самі. Тато хотів повернутися вже назавтра, та повернувся аж через тиждень. Тієї ночі знову зірвалася сніговиця. Мело чотири дні безперестанку — то була перша така затяжна й люта буря на Острові Принца Едварда за багато-багато років. Усе геть розладналося: дороги були заметені, поїзди застрягали в снігах, і телефонний зв’язок урвався.

А Джимс захворів. Коли мама з татом поїхали, він уже був застуджений, і ще два дні йому тільки гіршало, але я не боялася серйозних наслідків. Я навіть не вимірювала йому температури й не можу простити собі такого недбальства. А все через те, що тоді я втомилася й підупала на вірі. Мами не було, тож я дозволила собі виявити справжній свій настрій. Мені набридло триматися й удавати несхитну, відважну дівчину. Кілька днів я проплакала в ліжку, сховавши лице в подушках. Я занедбала Джимса… це мерзенна правда… я малодушно зрадила обітницю, яку дала Волтерові… і якби Джимс помер, я не пробачила б собі цього.

Третьої ночі після татового від’їзду Джимсові раптом погіршало — страхітливо погіршало — і так несподівано. Ми зі Сьюзен були зовсім самі. Гертруда не могла повернутися з Лобриджа через бурю. Спершу ми не тривожилися. Джимс уже кілька разів мав круп, і досі ми зі Сьюзен та Морганом добре давали з ним раду. Проте вже невдовзі ми страшенно перелякалися.

— Я ще не бачила такого крупу, — сказала Сьюзен.

Я ж надто пізно збагнула, що це за круп — не звичайний — „несправжній“, як називають його лікарі, — а справжній, смертельно небезпечний. А тато поїхав, і найближчий лікар був аж у Лобриджі, телефони не працювали, і крізь замети тієї ночі не пробилися б ані людина, ні кінь.

Маленький Джимс відважно бився за життя, а ми зі Сьюзен випробували всі засоби, які згадали чи знайшли в татових довідниках, проте йому тільки гіршало. Я не могла бачити й чути, як він страждає. Джимс хрипко хапав ротом повітря — бідолашне малятко… личко йому жахливо посиніло, і він так зболено дивився й вимахував рученятами, наче благав допомогти йому. Зненацька я подумала, що так, мабуть, почувалися хлопці на фронті після газової атаки, і ця думка мучила мене посеред усього страху за Джимса. А в горлечку в нього росла й міцніла фатальна плівка, і він не міг викашляти її.

О, я замалим не збожеволіла! Доти я й не розуміла, як люблю це дитя. І я почувалася геть безпорадною.

А потім Сьюзен зневірилася.

— Ми не врятуємо його! Ох, чому ж твого татка немає?.. Поглянь на нього, біднятко мале! Я не знаю, що вдіяти!

Я глянула на Джимса й мені здалося, що він умирає. Сьюзен узяла його на руки, щоб йому легше було дихати, проте видавалося, наче він уже зовсім не дихає. Мій маленький хлопчик із пустотливим личком і прегарними гримасками задихався і я не могла помогти йому! У відчаї я пожбурила долі гарячу припарку. Чим би вона зарадила? Джимс умирав, і все через мене — я не подбала про нього як слід!

І тоді — об одинадцятій вечора — хтось подзвонив у двері. Ох, який то був дзвоник! Він гримотів по всьому домі, заглушуючи ревище бурі. Сьюзен не могла спуститися — їй страшно було вкласти Джимса знову в колиску — а я пішла до передпокою і на мить зупинилася, бо мене раптом охопив безглуздий жах. Я пригадала моторошну історію, що її чула колись від Гертруди. Якось її тітка лишилася вдома сама із хворим чоловіком. Аж ось пролунав стукіт у двері. Вона пішла й відчинила їх, та на порозі не було нікого — принаймні нікого ВИДИМОГО. Та щойно вона відчинила двері, холодний вітер майнув попри неї просто нагору, хоч то був дуже теплий літній вечір. Потім вона почула крик і кинулася туди — а чоловік її був уже мертвий. Опісля того, як каже Гертруда, вона завжди вважала, що, відчинивши двері, пустила в дім Смерть.

Звісно, я була дурна, що так налякалася. Але, причмелена й виснажена, я боялася відчиняти — а ну ж, як за тими дверима справді стоятиме Смерть? Потім я згадала, що не маю часу… що не можна вигадувати такого… кинулася до дверей і відчинила їх.

Холодний вітер справді вдерся в передпокій, сповнивши його сніговим вихором. Утім, на порозі стояла істота із плоті й крові — Мері Ванс, уся з ніг до голови обліплена снігом, — і принесла вона із собою не смерть, а життя, хоча в ту мить я ще не знала про це, а лише втупилася в неї.

— Нє, не прогнали мене, — вишкірилася вона, заходячи й зачиняючи двері. — Два дні тому прийшла я до Картера Флегга, та так і застрягла, як сніговиця знялася. А нині стара Еббі Флегг мене вже геть роздратувала, то я собі надумала піти до вас. Гадала, дійду, бо тут коротко, а й те