Хелена Хайд - Проклятий ректор і я, або Караоке в крижаній академії, Хелена Хайд

— Непогана ідея, — тихо посміхнулася я. — Виходячи з того, що рознюхала Ніна, я їм для чогось потрібна, але нічого конкретного вона тоді не дізналася. Чи то хочуть принести мене в жертву наприкінці ритуалу, чи то що…

— Можливо, справа у твоїй Споконвічній магії, — припустив лорд Поплавленс. — Нехай вона за типом і відрізняється від тієї, що була у жреця, але все ж таки сама природа цієї сили спільна. Можливо, їх цікавить саме цей загальний корінь, який культ збирається використовувати у своєму ритуалі.

— Якщо так, то стає зрозуміло, чому вони досі не вбили мене, — задумалась я. — Бережуть до особливого моменту. То… що робитимемо тепер?

— Для початку я мушу розібратися з майбутнім візитером.

— Тобто?

— Це не розголошується, але вчора вночі було вбито ще одну дівчину з Клубу мазунок, — похмуро промовив чоловік. — І тому сьогодні після обіду до академії прибуває особисто голова міністерства магії, Максим Щілина.

— Той самий? — охнула я, згадавши діда, який колись сказав мені, що я чарівниця, і відправив до цієї академії.

— Так, він. Особисто я не маю з ним проблем, ми старі друзі. Але ось те, що він кинув усе і прямує сюди, у будь-якому разі не найкращий знак. Занадто багато смертей за дуже короткий час. Так, це чарівна академія, і тут буває всяке — нещасні випадки, зникнення студентів (часто навіть з їхньої власної вини, бо лізуть куди не треба, наплювавши на правила), і таке інше. Але не в таких кількостях, чорт забирай! Тож на мене в будь-якому разі чекає серйозна розмова із Щілиною.

— Сподіваюся, все мине добре, — зітхнула я.

— І я також сподіваюся. А поки що... Напевно, тобі краще залишитися в моїх покоях. Чомусь мені здається, що тут безпечніше, ніж у твоїй кімнаті в підземеллі.

— Не думаю, — похитала головою я. — Принаймні там у мене є таємний хід у секретну кімнату, про яку культ навряд чи знає, інакше не залишили б там щоденник де Шатопера. А отже, у разі небезпеки я можу там сховатися.

— Теж логічно. У такому разі пильнуй і тримай при собі планшет. Якщо що, я напишу тобі в приват.

— Добре. І ще одне важливе питання, доки ти не пішов!

— Слухаю?

— Скажи, Мирославе… Ти не знаєш, хто ця жінка? — несміливо промовила я, дістаючи з наплічної сумки даггеротип.

Взявши пластину в руки, чоловік завмер, дивлячись на зображення.

— Це що… якийсь жарт? — нарешті промовив він, не кліпаючи.

— Хотіла б я знати, — зітхнула, похитавши головою. — Знайшла це в тому самому робочому столі, де лежав щоденник. То ти знаєш, хто вона?

— Поняття не маю, — промимрив чоловік, потираючи скроню. — Точніше навіть… зважаючи на все, знімок було зроблено в ті роки, коли я приїжджав до цієї академії, коли Україну вже було окуповано совєтами. У той час я деякий час викладав тут, перш ніж повернутися до Англії. Але тепер, коли ти порушила цю тему, я розумію, що взагалі нічого не пам'ятаю про той час!

— Як це, взагалі?

— Суцільна біла пляма, — зітхнув лорд ректор. — Ні того, чим я тут займався, ні людей, з якими спілкувався… Все просто обривається на моєму прибутті сюди, і відновлюються спогади саме тоді, коли я знову опинився у Лондоні. І… здається вже в той період почав водитися з продажними жінками.

— Тобто, мабуть, прокляття і було накладено саме в тому проміжку часу, — замислилася я. — І через його дію частина твоїх спогадів заблокувалась. Але… Невже я зняла закляття не до кінця?

— Не думаю, — промовив чоловік. — Зазвичай чари такого типу або розвіюються повністю, або витримують удар заклинання і залишаються неушкодженими. Я ж однозначно більше не відчуваю цієї штучної хіті та любові до жахливої музики, так само як і відсутності розуміння неправильності своїх вчинків. Тож чари все ж таки зняті. Отже, ризикну припустити, що це лише залишковий ефект від заклинання, який має згодом минути. Можливо якщо буде якийсь поштовх, це допоможе.

— Сподіваюся, довго чекати не доведеться, — зітхнула я. — Здається, що саме в цих найзаблокованіших спогадах і приховані відповіді на наші головні питання.

— Зрештою, якби це було інакше, то ті, хто накладав чари, не стали б блокувати саме їх, — погодився ректор. — Гаразд, люба, я маю зробити кілька дзвінків…

— Дзвінків? — Стрепенулась я, відчувши укол старого спогаду. — І як же? Адже ти казав, наскільки я пам'ятаю, що твій телефон для зв'язку із зовнішнім світом працює від супутника. Але які, чорт забирай, супутники тут, в іншому вимірі?!

— А-а-а-а, ти про це? — засміявся Мирослав. — Ну, Марічко, люба, не все, що я кажу, — чиста правда. Тим не менш, не міг же я розголошувати секретну інформацію про вимір кожній милій студентці! — додав він, жартівливо скуйовдивши моє волосся, коли побачив, як я надулася. — Насправді мій телефон працює від магії і передає сигнал через просторовий портал завдяки тому, що той постійно перебуває в «сплячому режимі» — цього досить, щоб пройшли магічні хвилі виклику.

— Зрозуміло, — пробурмотіла я. — Гаразд, тоді я побігла, і побачимось увечері. Якщо буде щось важливе — виходь на зв'язок.

— Добре. І постарайся до того часу не влипнути в жодні неприємності! — усміхнувся ректор, ніжно цілуючи мене, перш ніж я випурхнула з кімнати.