Хелена Хайд - Проклятий ректор і я, або Караоке в крижаній академії, Хелена Хайд

Розділ 21. Розбиті чари

Він прийшов до тями лише через годину, і весь цей час я тримала його голову на своїх колінах, гладячи довге чорне волосся.

— Все добре, — прошепотіла я крізь сльози, стискаючи пересохлу долоню. — Пробач, мені справді дуже боляче від того, що довелося так вчинити. І я зрозумію, якщо після цього ти зненавидиш мене і більше ніколи не захочеш бачити. Але це був єдиний спосіб.

— Єдиний спосіб? — слабко перепитав Мирослав.

— Розбити прокляття, — пояснила я, важко видихаючи повітря. А потім продовжила, відповідаючи на його погляд: — Те, що було накладено на тебе багато років тому. Коли я провела дослідження з того, що дізналася, то зрозуміла, що одного заклинання недостатньо, щоб зняти його з тебе. Розвіюючі чари подіяли б тільки в одному випадку: якби перед тим, як застосовувати їх, я послабила прокляття, змусивши тебе жалкувати, що ти робив під його впливом. У мене не було іншого вибору, як зробити так, щоб ти сам відчув біль зради, який відчувала я, а потім зрозумів, через що змушував проходити мене. Необхідний сильний шок, який створював пролом у проклятті, і дав мені можливість ударити по ньому заклинанням, що розвіяло його.

— Нічого не розумію… Можеш детальніше? — пробурмотів чоловік, роблячи глибокий напружений вдих.

Він слухав мовчки, не перебиваючи. Про дивний перстень із таємної кімнати і те, як він виявив для мене накладені на нього чари. Про щоденник Жана де Шатопера. Про розвідку, яку заради мене провернула Ніна, і яка коштувала їй життя. І про…

— Тобто за всім цим стоять… мої мазунки? — гикнув ректор, намагаючись сприйняти всю ту шалену інформацію, яку я на нього виплеснула.

— Не за всім, звичайно, — поправила я. — Ні, навіть так… Більшість із них самі насправді — ляльки, приготовані для того, щоб принести їх у жертву. Приблизно половина навіть не здогадується про те, що є якась «верхівка» — кілька дівчат, які посвячені в таємниці контролерського прокляття і самі ж покоління за поколінням обирали нових членкинь Клубу. Але навіть серед цих посвячених лише одиниці знають справжню причину того, що відбувається, і зараз почали діяти втілюючи те, заради чого все це взагалі замислювалося. Щонайгірше, Ніна так і не зуміла з'ясувати імена тих самих посвячених дівчат.

— І це вони почали вбивати інших членкинь Клубу? — насупив брови ректор, намагаючись підвестися.

— Правильно, — кивнула я. — І я знаю навіщо.

— Справді?

— На флешці, що залишила Ніна, були деякі зачіпки. А маючи їх і знаючи те, що мені вдалося дізнатися раніше (в основному із щоденника Жана де Шатопера), рознюхати інше було не так вже й складно.

— Тобто... до цього має стосунок маг-архітектор, який проєктував академію?

— Саме так, — підтвердила я. — І готуйся до найвеселішого сюрпризу за сьогодні! Так, мабуть, навіть з урахуванням усього того, що вже сталося цього ранку.

— Уважно тебе слухаю…

— Накладене на тебе прокляття та формування Клубу мазунок — справа рук одного з нащадків того самого жреця, якого Жан де Шатопер використав, щоб створити весь цей простір.

— Та невже!

— Розумію, сама була шокована. Але як виявилося, все це було задумано ними із самого початку заради того, щоб одного разу провести ритуал, за допомогою якого дух жреця зміг би вирватися на волю, знайти плоть і помститися магам за те, що вони десятиліттями тримали його в цій в'язниці. Рік за роком культ, очолюваний нащадками цієї людини, готував свою помсту. Ось тільки... вони чогось чекали. І що погано — я поки що гадки не маю, чого саме, і чому почали діяти саме зараз, тієї новорічної ночі. А найголовніше — не уявляю, чому у всьому цьому замішаний саме ти, і чому вони зав'язали це прокляття саме на тобі.

— Натомість я уявляю, — замислившись, несподівано промовив Мирослав. — Жан де Шатопер… Мій батько з його кревних родичів.

— Серйозно? — ледь не вдавилась я.

— Більш ніж. Одну з його дочок видали заміж до Англії з політичних міркувань. І так де Шатопери поріднилися з Поплавленами.

— Тобто тепер у нас є пряма причина, через яку нащадки жреця, чиї останки лежать в основі цього виміру, мають до тебе… особливе ставлення, — підсумувала я.

— Виходить, що так. Знати б іще, у чому полягає їхній ритуал, і що їм залишилося зробити, щоб завершити його.

— На жаль, з цим допомогти не можу, — сумно зітхнула я. — Ті відомості, які встигла роздобути Ніна, були досить мізерними. І якби не щоденник Жана де Шатопера, то я не зрозуміла б і половини з усього, що дізналася. Ну, принаймні тепер вони тебе не контролюють... так?

— Знаєш, сподіваюся, що так. Принаймні тепер мене самого нудить від думки про те, щоб тягнути в ліжко якусь із тих курок, чи співати оті жахливі пісні... Та що там, мені просто хочеться взяти і здохнути на місці через те, через що я змусив пройти тебе, — прошепотів ректор, обережно торкаючись мого плеча. І не зустрівши опору, дбайливо мене обійняв.

— Нічого, любий, тепер усе це в минулому, — прошепотіла я у відповідь, вдихаючи запах його сорочки. — Ми з цим впоралися і все буде гаразд. Якщо, звичайно, зможемо покінчити з цим культом, і нас не вб’ють найближчими днями.

— Вірно підмічено, — зітхнув Мирослав. — Тож давай постараємося для початку розібратися з усім цим до нашого весілля.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍