Mary Uanni - Рудик, Mary Uanni

— Мені важко зрозуміти… — я на мить закрила очі, намагаючись знайти слова. — Той момент з батьком… Всього лише кілька хвилин, а я відчуваю, що це змінило все.

Лука зробив кілька кроків до мене і тихо взяв мою руку. Тепло його долоні було дивовижно заспокійливим. Я підняла погляд і побачила, як його очі злегка м'якшають, і він підсміхнувся, хоча це була не повна посмішка, а якась інша, більш ніжна.

— Я розумію, — його слова були простими, але в них була сила. — Все це не просте. Ти не одна з нами, Єва. Ми всі переживаємо це по-своєму. Але ти не повинна все це нести на собі.

Я глибоко вдихнула, і ми продовжили йти далі, не відпускаючи рук. Його рука була такою сильною і теплою, що я не могла зрозуміти, чому вона здавалася мені єдиним реальним об’єктом у світі, де все решта наче розмивалось.

Ми підійшли до табору, і я відчула, як моє серце швидше б'ється. Я не знала, що нас чекає, але я знала одне: все, що ми зараз відчували, не зникне. Я побачила, як команда почала збиратись навколо нас, і їхні погляди були сповнені запитань, але ми з Лукою нічого не сказали. Я відчувала, як він розуміє, коли найкраще мовчати.

Всі дивились на нас, і на якийсь момент здавалось, що ми стояли в центрі чогось великого, що тільки починалось. Маша злегка посміхнулась, хоча я помітила, як її погляд був серйозним. Вона не знала, що саме сталося, але відчувала, що ми всі стали частиною чогось більшего. Ми стояли в колі, тримаючись один за одного, мовчки перед лицем неминучого. Мовчання між нами було настільки гучним, що я чула тільки серцебиття кожного з нас.

Генерал зайшов до намету, і ми стали на рівні. Всі наші рухи були точно скоординовані, як і повинно бути у такій ситуації. Він почав запитувати нас, і я почувалася, наче весь цей момент був лише грою, у якій я не мала права на власні відчуття. Мої очі зустрілися з поглядом Лукі, і я відчула, як його присутність знову заповнює моє серце спокоєм.

Коли генерал став перед нами, запитав про кулі, що ми знайшли в лісі, я не знала, що відповісти. Всі наші історії переплітались і змішувались, і кожен із нас мав свою версію того, що сталося. Тоді Лука, без зайвих слів, став у позу, наче з ним ніколи не ставалося нічого страшного. Його очі були спокійні, і він дивився прямо в очі генерала.

— Це були бандити, — спокійно сказав Лука. — Вони першими відкрили вогонь. І ми, команда Терра-6, змушені були відповісти.

Ці прості слова мали вагу, яка змусила навіть генерала на мить замислитись. Він витягнув картку, залишену батьком, і подивився на мене, ніяк не показуючи своїх емоцій.

— Звідки це? — його голос став твердим, і я відчула, як мої руки тряслися. Але я не збиралась здаватися.

— Я не знаю, — відповіла я, дивлячись на картку. — Ми знайшли її біля сховку.

Він подивився на мене, а потім повернувся до решти. Я почула, як він глибоко зітхнув, і це здавалось, що він ще не прийняв остаточного рішення щодо нас. Але я відчувала, що важливіше, що буде після цього.

Ми стояли в тіні, чекаючи сигналу до початку тренування. Всі команди були на місці, готові до завдання. Мій погляд ковзнув по Луці, який стояв на відстані, зосереджено спостерігаючи за навколишнім середовищем. Його погляд був спокійний, але я знала, що це лише маска. Він був готовий до всього, і я відчувала це, немов ця енергія передавалася мені. Маша була поруч з ним, її риси обличчя такі чіткі й визначені, як завжди, і я відчувала, що між ними є якась тиха гармонія, яка доповнювалася моїм власним нервовим станом.

Ми готувалися до тренування, яке мало стати вирішальним для нашої команди. Я відповідала за прикриття. Моя роль була важливою: я мала стежити з даху за кожним рухом, контролювати ситуацію через снайперську гвинтівку, забезпечуючи команді максимальну безпеку. Лорд вів команду через лабіринт перешкод, даючи вказівки, а Влад ішов позаду, ретельно прикриваючи нас. Шпак сидів за моніторами і керував дроном, що дозволяло нам отримати важливу інформацію про обстановку.

З першого ж кроку я відчула напругу. Вітри, що пронизували мою форму, здавалося, носили з собою виклик. Кожен рух був важливим, кожен подих мав бути чітким і контрольованим. Я затримала подих і почала сканувати обстановку через приціл снайперської гвинтівки. Всі рухи моєї команди виглядали чітко і злагоджено, ніби я була їхнім розширенням. Це було неймовірно: спостерігати, як ми працюємо як єдина машина, без зайвих слів.

Несподівано почувся шум з-за моєї спини. Я миттєво обернулась, але хлопець, який напав на мене ззаду, вже був у повітрі, намагаючись обігнати мене. Він рухався швидко, не дуже професійно, і це було зрозуміло — він не володів бойовими мистецтвами так добре, як я. Ніж блиснув на світлі, і я миттєво відреагувала, відштовхуючи його руку з ножем вбік. Мої рефлекси працювали швидше, ніж я могла подумати. Він спробував ударити ще раз, але я вдарила його рукою по обличчю, і він відлетів назад. Його здивовані очі і нахабна усмішка змусили мене відчути більшу впевненість у своїх силах.

Він стояв на ногах, намагаючись взяти себе в руки, але я відчула, як він почав нервувати.

— Ти що, вискочка? — прокричав він, намагаючись наблизитись до мене. — Чому ти така смілива, а?

Я глибоко зітхнула і подивилася на нього з подивом. Замість того, щоб відповісти словами, я розвернулась і з усієї сили вдарила його в груди. Це було швидко й ефективно. Він відступив, його груди почали підніматися і опускатися швидше, і я побачила, як його впертість потроху розвіюється. Я не стала чекати на його реакцію, а просто пішла далі.

— Ти справжній бовдур, — сказала я, навіть не обертаючись до нього. Мої слова мали силу, і він більше не наважувався нічого сказати. Я не мала часу на суперечки, а зараз важливо було тільки одне: виконати завдання і виграти.

Всі, хто спостерігав за нашим змаганням, лише замовкли, коли ми перемогли. І це була наша перемога, не лише моя, а всього нашого колективу. Ми діяли як одне ціле, і це допомогло нам вийти з ситуації з найкращим результатом. Я не могла не усміхнутись, коли почула, як наш тренер голосно оголосив нас найкращою командою сезону. Серце билося так швидко, що здавалося, ніби я готова злетіти.