Mary Uanni - Рудик, Mary Uanni

16 Розділ

Ми йшли лісом, і я відчувала, як кожен крок втягує мене в цю атмосферу, що ставала все більш напруженою. Листя хрустло під ногами, а в повітрі був той самий знайомий запах — вологий, насичений, майже важкий. Я не могла сказати, чому, але мені було важко дихати. Якесь дивне передчуття свербіло в грудях, нагадуючи, що сьогодні ми могли побачити не лише нову частину цього лісу, а й речі, які змінять усе.

Лука йшов поруч. Його присутність завжди була як тихий дощ, що зливається з землею — вона не була явно відчутною, але вона була там, в кожному русі, в кожному слові. Я звернула погляд на нього, і він зупинився на секунду, погляд його став трохи гострим, я відчула, як він відчуває, що щось не так. Я кивнула йому. Він був настільки поруч, що я не могла уявити, що все це ще може нас розділити.

Маша йшла за нами, але її погляд був настільки заглиблений у свої думки, що вона не помітила, як ми почали наближатися до сховку. Я йшла в упор за Лукою, і з кожним кроком мій серце билося сильніше. І ось, серед тіней дерев, я побачила його — мого батька.

Я зупинилася, і на мить час завмер. Він стояв там, в масці і з автоматом, як і ми, але я впізнала його одразу. Він був схожий на мене — ті самі очі, та сама постава. І все ж… щось було не так. В його погляді не було радості чи навіть здивування. Там була тільки біль і холод.

Лука теж зупинився, його погляд став обережним, наче він почав відчувати, що все йде не так, як мало бути. Я була готова зробити крок вперед, але щось у його погляді змусило мене затриматися. Мій батько дивився на мене, а його руки стискали автомат так, наче вони не могли відпустити його навіть для того, щоб обійняти свою власну доньку.

Маша тихо наблизилась до мене, але не сказала ні слова. Ми всі мовчали, кожен відчував, що це була не просто зустріч, а й момент, що змінить наше майбутнє.

— Єва? — це було тихо, практично шепіт, але я чула його чітко. Це був його голос. Мій батько. Він виступив з тіні, і в його погляді я побачила щось, що важко було розпізнати. Страх? Любов? Ні. Це було щось інше. Він робив кроки назустріч мені.

Я підняла руки в знак мирного наміру, моя маска зсунулася вниз, і в ту мить він побачив моє обличчя. Його вираз змінився, і я помітила, як він вперше за весь час відчув, що щось не так. Мої очі зустрілися з його. Він був шокований, і це було видно. Я не знала, що сказати.

— Ти… ти справжня? — його слова були тихими, але вони звучали так, наче він намагався зрозуміти, чи все це не якийсь кошмар.

Я кивнула. І от у той момент, на тлі тиші лісу, він підходить до мене, і раптом його обійми огортають мене. Це була така невимовна теплота, яка здавалася неможливою після всіх тих років, що ми не бачилися. Він обняв мене так сильно, що я ледве могла дихати. Його руки були твердими, але в той же час це був знак, ніби він намагається втримати мене від падіння. Я відчула цей біль у його руках, і це змусило моє серце розірватися.

— Ти не можеш розповідати про мене, — він шепотів, його обличчя стало дуже серйозним. — Це не тільки твоя таємниця.

Я намагалась щось сказати, але він різко поклав палець на мої губи, змусивши мене замовкнути. Я не знала, що робити. Мої думки були розрізнені, і в мені все ще боліло від того, що я тільки що побачила. Чому він не прийшов до нас раніше? Чому так пізно?

Маша дивилася на нас. Я бачила, як її руки тремтять, і вона підходить ближче, але не може сказати нічого. Це був момент, коли ми знову стали однією командою. Всі питання, всі страхи були відкинуті на другий план. І тут мій батько зробив рух, кинувши димову шашку, і зник, мовчки, наче тінь. Його руки відпустили мене, і я відчула, як все повертається назад у цей холодний ліс.

Ми стояли, дивлячись на місце, де він щойно був, і в той момент мені здалося, що все, що я думала про нього, — це було лише обман. Він кинув нас, і ми були залишені з цією таємницею. На землі залишилася тільки маленька картка з написом: «Те, що ти бачиш, здається не тим.»

Я підняла її, і мої руки тремтіли. Що це означало?

Маша тихо проказала:

— Що робити далі?

Я не мала відповіді. Я просто почувалася так, ніби щось невидиме, що було всередині мене, більше не було на місці. Мій погляд впав на Луці, і ми знову зустрілися поглядами. Я відчула, як серце відновлює свої удари, і хоча він не сказав жодного слова, я знала, що все було зрозуміло. Він поруч, і це мало значення більше, ніж усе, що сталося сьогодні.

Після цього ми пішли назад до табору, але в мені залишалося тільки питання: чи зможемо ми зрозуміти, що саме означала ця зустріч, і що робити з цією таємницею?

Ми йшли назад до табору, і з кожним кроком мої думки ставали все більш хаотичними. Ліс здавався таким спокійним, але внутрішній шум у моїй голові був настільки гучним, що я не могла на нього не реагувати. Всі ці питання, що оберталися у моїй свідомості: чому він не сказав більше? Що означала ця картка? Чому він залишив нас так раптово, не пояснивши нічого?

Я підняла голову і помітила, як Лука йшов поруч, його погляд спокійно дивився вперед, але я знала, що він відчуває те ж саме. Це була не просто місія, це була частина нашого життя, і, мабуть, саме тому моє серце билося в такт кожному його кроку. Якби я могла зупинити час, щоб просто залишитися в цьому моменті і забути про все, я б зробила це без роздумів.

— Лука… — я тихо вимовила його ім’я, мої слова ледь чутно загубились у тиші лісу.

Він повернув голову і зупинився, даючи мені зрозуміти, що чує мене навіть без слів. Його погляд був зацікавленим, але водночас спокійним, майже зануреним у свої власні думки.

— Що сталося? — його голос був м'яким, але в ньому була та сама твердсть, що завжди була у нього. Всі мої страхи зникали, коли він був поруч. Я не могла це пояснити, але я відчувала, що він — моя точка опори.

Я не могла не подивитись йому в очі. І це було більше, ніж просто погляд. Це було наче я дивилася в саму душу його, намагаючись зрозуміти, чи відчуває він те ж, що і я. З його боку не було жодних жестів чи слів, що підтверджували це, але я все одно відчувала, як він мене розуміє.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍