Умберто Еко - Таємниче полум'я цариці Лоани

просто розважався. Але хай там як, а Романо разом зі своїми друзями відбував у місію, дорогою потрапляючи у безліч пригод — чи то з дикими племенами, чи то з англійськими танками, власне, з усім, що дозволяє автору якнайчастіше показувати блиск гартованої сталі.

У березневому номері, коли англійці вже великими силами зайшли в Ефіопію, здавалось, єдиним, хто ще про це не знав, був солдат Романо, що розважався полюванням на антилоп. 5 квітня Аддис-Абеба впала, й італійці відійшли у Ґалла Сідамо і Амару, а граф Аоста поспіхом тікав до Амба Аладжі. Романо й далі був незламний, він знаходив час навіть для того, щоб поганятися за слоном. Імовірно, і Романо, і його читачі гадали, що слід повертатися до Аддис-Абеби, незважаючи на те, що імператор Негус, якого скинули рівно п’ять років тому, знову був при владі. У номері за 26 квітня у радіоприймач Романо влучила куля, вивівши його з ладу. Значить, радіозв’язок у солдата все-таки був і раніше. Тоді незрозуміло, чому він був зовсім необізнаним у тому, що відбувається насправді.

У середині травня сім тисяч солдат, у яких уже закінчився провіант і боєприпаси, здаються, а з ними потрапляє в полон і герцог Аоста. Звісно, читачі цього дитячого журнальчика могли й не знати про це, але ж сам герцог мав би. Натомість, коли солдат Романо у номері за 7 червня нарешті знаходить герцога у Аддис-Абебі і передає йому повідомлення, герцог, виявляється, цвіте і пахне, живий-здоровий і аж пирскає оптимізмом: «Звісно, ми стоятимемо аж до цілковитої перемоги».

Вочевидь, номери журналу були створені за кілька місяців до цієї низки подій, і редакторам «Вітторіозо» просто не стало духу припинити історію про Романо. Вони друкували її й надалі, гадаючи, що до італійських дітлахів не доходять сумні новини з фронту, втім, можливо, все так і було.

У третьому стосі лежали історії про Міккі-Мауса, хоч там же, поряд з діснеївськими історіями, друкували і пригоди хороброго Балілли, як-от у «Пригодах юнги з субмарини». Проте, проглянувши лише кілька випусків, я почав простежувати перетворення, що почали відбуватися з мишкою на початку 1941-го, коли у грудні того ж таки року Італія разом з Німеччиною вступили у війну зі США. Я звірився з дідовими газетами — і дійсно, все сталося саме так. Одначе раніше я гадав, що це американці втомилися від безперервних гітлерівських вибриків, тому вступили у війну. А виявилося, що це саме Гітлер з Муссоліні першими її оголосили. Можливо, сподівалися, що зможуть за підтримки японців за кілька місяців здихатися ворога. Але, оскільки негайно висадити загін СС чи чорнобригадників, аби захопити Нью-Йорк, було, звісно, неймовірно складним завданням, то війна з американцями точилася на фронтах дитячих коміксів. Уже кілька років, як у коміксах прибрали хмаринки з репліками, замінивши їх ремарками під малюнком. Пізніше (і я це вже зауважував у кількох інших виданнях) американські герої почали просто зникати у безвість, а на їхньому місці з’являлися італійські замінники. І врешті, прийшла та страшна година, коли така доля спіткала і Міккі-Мауса — він помер. З тижня у тиждень історія тривала, ніби нічого не сталося, але тепер, без жодних пояснень, у ній з’явився новий герой — такий собі Тоффоліно[181]. Тоффоліно вже був не мишеням, а людиною, хоч і досі мав чотири пальці, як людиноподібні діснеївські звірі, а його друзів усе одно звали Мімма (хоч раніше вона звалася Мінні), і Піппо. Як сприйняв я тоді те, що мій світ розсипався, обвалювався? Може, цілком спокійно, адже за якусь мить американці з героїв перетворились на поганців. А чи усвідомлював я тоді, що Міккі-Маус — американець? Певно, така раптова зміна обставин була для мене справжнісіньким контрастним душем, а поки я переймався несподіваними перипетіями літературних персонажів, перестав зважати на несподівані повороти подій у реальному світі, у якому жив сам.

Після Міккі-Мауса я перейшов до невеличкої купки журналів під назвою «Аввентурозо». І цей журнал змінив геть усе. Перший номер датувався 14 жовтня 1934-го.

Навряд чи я сам міг купувати цей журнал, оскільки на той час мав безмаль три рочки. Так само малоймовірним видається, щоб мені його купували мама чи тато, бо то були зовсім не дитячі комікси, але американські комікси для дорослих, хоч і не конче повнолітніх. Отже, ці видання я дістав набагато пізніше, вимінюючи їх на інші журнали. А от альбоми до цих коміксів, хоч і за кілька років по тому, купував, безперечно, я сам. То були альбоми великого формату в надзвичайно барвистих і яскравих обкладинках, на яких, неначе у трейлері до фільму, анонсували події, що відбуватимуться на сторінках коміксу.

Отже, цей журнал разом з кольоровими альбомами відкрив мені очі на новий навколишній світ. Просто починаючи з першої ж сторінки першого номера «Аввентурозо», що називався «Зруйнування світу». Головного героя звали Флеш Ґордон. Сюжет був у тому, що за допомогою пастилки, створеної таким собі лікарем Царро, Флеш опинився на планеті Монґо, де править жорстокий і лютий диктатор на ймення Мінґ зі страшенно азіатськими рисами обличчя. Скляні хмарочоси на космічних платформах, підводні міста, царства, що поросли гіллястими деревами неймовірних розмірів, герої в образах пишногривих Людей-Левів, Людей-Соколів, Людей-Магів, прислужників цариці Урази — такою була Монґо. Всі у відверто-синкретичному одязі, що більше нагадував масовку у фільмах про середньовіччя. Купа таких собі робін-гудів, у кольчугах і панцирах з якимись варварськими шоломами, хоча дехто (переважно придворні) були зодягнені у мундири драгунів, кірасирів чи уланів, як в оперетах початку століття. І геть усі — і поганці, і герої — були озброєні водночас і луком зі стрілами чи холодною зброєю, і небаченими променевими гвинтівками. Та й транспортні засоби у них були найрізноманітніші: від таранних возів до міжпланетних кораблів з голкоподібними носами, схожими за кислотністю кольорів на атракціонні електромобільчики у луна-парку.

Ґордон був гарним білявчиком — просто чистокровним арійцем. Проте, над усе на світі, гадаю, мене вразили місії цього неймовірного героя. Власне, які герої оточували мене до нього? Зі сторінок шкільних підручників і шпальт італійських газет на мене дивилися ревні поборники, ладні за командою віддати життя й останню краплину крові за дуче. У романах дев’ятнадцятого століття, що я вже читав на той час завдяки дідовим старанням, я зустрічався з людьми поза законом, що боролися проти суспільства. І майже завжди робили це або з особистих інтересів,