Умберто Еко - Таємниче полум'я цариці Лоани

Безліч днів я просидів у капличці. Коли за вікном спускався вечір, я, прихопивши стос журналів чи газет, спускався вниз до дідового кабінету й у світлі зеленої лампи, увімкнувши радіо (наразі я вже вірив у те, що воно й справді ввімкнене), цілими ночами їх роздивлявся, намагаючись сплавити в одне прочитане й почуте.

На полицях у капличці було багато коміксів, дитячих журнальчиків і альбомів, які хоч і не були гарно обплетені, але лежали у рівненьких і впорядкованих стосах. Поза всіляким сумнівом, це не були дідові речі, про що також свідчили дати: я знайшов випуски за 1936—1945 роки.

Може, як я вже встиг зрозуміти з розповідей Джанні, дід належав до іншої епохи, тож хотів, щоб я читав Сальґарі чи Дюма. А я, щоб не пригноблювати права своєї фантазії, тримав усе це добро поза зоною досяжності його контролю. Деякі випуски датувалися ще 1936-м, коли я ще не ходив до школи, а отже, якщо не дід приносив мені ці журнальчики, то, значить, це постарався хтось інший. Через ці журнали стосунки між дідом і батьками навіть могли стати напруженими: «Якого греця ви дозволяєте йому читати такий непотріб?» — а батьки виправдовувались, нагадуючи, що дещо з цього непотребу вони й самі змалку читали.

Власне, у першому стосі лежали кілька журналів «Корр’єре деї пікколі» за 1936 рік, на яких був відлік: «Рік XXVIII», але не Фашистської ери, а від дня заснування цього ж таки журналу. Отже, «Корр’єре деї пікколі» існував ще на початку століття, тож мої батьки в дитинстві теж читали цей журнал. Можливо, вони читаючи тішилися набагато більше, аніж я слухаючи.

Хай там як, а читати «Корр’єріно» (чомусь захотілося назвати його саме так) було все одно, що заново пережити захват і напружену цікавість тих днів. Проте у журналі однаково відсторонено писали і про фашистські подвиги, і про вигадані світи, в яких жила купа незвичайних, казкових і кумедних істот. На сторінках видання можна було знайти як історії, сповнені ревного фашизму, так і розділені на квадратики сторіночки із, вочевидь, американськими коміксами. Єдина поступка традиції — з коміксів прибрали репліки, залишивши «хмаринки» лише для краси. Всі комікси «Корр’єріно» коментувалися або довгими статтями, якщо тема була серйозною, або короткими дитячими віршиками, якщо то були, власне, кумедні історії.

«Qui comincia Yavventura — del segnor Bonaventura» — «Тут початок авантюри любого пана Бонавентури». Безсумнівно, в мені щось ворушилося, коли я читав ці історії про синьйора у неймовірних білих штанях зі схожими на трапеції широченними холошами, який завдяки своїм несподіваним пригодам на початку історії завжди так само несподівано отримував мільйон лір (і це в час, «якби я лишень мав тисячу лір зарплати»), а наприкінці втрачав геть усе до копієчки і лишався бідним, як церковна миша, й знову чекав на свій несподіваний талан. Може, він так само тринькав гроші, як і бідолашний пан Пампуріно («знов раденький Пампуріно, все процвиндрив на хатину»). З авторського стилю і з підпису художника було зрозуміло, що це наші комікси. Так само італійськими були історії про «Бабку та мурашку», Калоджеро Сорбару, про Мартіна Мума, що «був легший за пушинку й залетів аж на хмаринку», про професора Ламбіккіні, що винайшов супербарви, від яких образи на його картинах оживали, тому й оселя у нього завжди кишіла клопіткими персонажами з минулого, як-от Несамовитий Роланд, чи ошалілий король з колоди карт, що казився, бо його скинули з престолу у казковій Країні чудес.

Натомість американські комікси були фантастичними, в них головним героєм був кіт Mio Мао (в оригіналі його звали Фелікс), халамидники у колоніальних мундирах Бібі та Бібо, а також Фортунелло, Арчібальдо й Петронілла — ці мальовані персонажі, що мешкали в «Крайслер-білдінґ», щораз вип’ячувалися з-за меж картинки.

Але найдивовижніше те, що у «Корр’єріно» писали про пригоди Марміттоне (він був одягнений достоту так, як мої солдатики з Країни Достатку), котрий, чи то через власне безталання, чи то через придуркуватість вусатих командирів у формі, наприкінці історії завжди опинявся у в’язниці.

З Марміттоне був поганенький воїн, та й фашист ніякий, одначе чомусь його все одно ввели в аж ніяк не комічні, навпаки, сповнені хоробрих подвигів історії про наших солдат, котрі б’ються за те, щоб «цивілізувати» Ефіопію (в історії, що звалася «L’ultimo ras», ефіопів, які боролися проти італійського вторгнення, називали «грабіжниками-мародерами»), або як у коміксі «Verne di Villabermosa» фашистські війська протистояли іспанським республіканцям, котрі всі як один були вдягнені в червоні сорочки. Певна річ, що в цій історії замовчували, що італійці билися і за одних, і за інших: одні на боці фалангістів, а інші — на боці Інтернаціональних бригад.

Поряд із стосом «Корр’єріно» лежали номери «Вітторіозо». У цьому журналі, до всього, були ще й кольорові альбоми, перший випуск якого датувався 1940 роком. Отже, коли мені виповнилося десь вісім, я вже потребував «літератури для дорослих» — коміксів з репліками у хмаринках.

І тут шизофренія була всеохопливою. Починалося все пригодами найрізноманітніших тваринок в Зооландії, як-от пригоди жирафеняти Джирафоне, рибки Апріліно, мавпеняти Йойо, або епічно-комічних подвигів Піппо, Пертіки і Палли, чи Алонцо-Алонцо (просто Алонцо, щоб коротше), котрого схопили за викрадення жирафеняти, а ще радісне оспівування наших минулих перемог і тих, що траплялися на війні теперішній.

Але найбільше мене вразили пригоди солдата Романо, бо у цих коміксах майже з інженерною точністю описували смертоносну зброю: танки, винищувачі, торпеди, підводні човни.

Завдяки розкресленим статтям на сторінках дідових газет я вже навчився звіряти те, що написано в якомусь журналі за певне число, з реальними датами тогочасся. Отже, пригода під назвою «На А. О. І», була датована 12 лютого 1941 року. А в лютому того ж року англійці атакували нас у Еритреї і вже 14 лютого зайняли сомалійське Моґадішо, хоча, як видавалося, ми ще міцно тримали Ефіопію у своїх руках, тож дуже слушним сюжетним поворотом було відправити нашого героя (що тепер воював у Лівії) на східноафриканський фронт. Він відбував до герцога Аоста, що наразі командував нашими силами у Східній Африці, з цілком таємною місією — щоб віддати конфіденційне повідомлення. А діставався він Північної Африки через Судан, що його ділили між собою єгиптяни й англійці. Дивно, бо ж була така штукенція, як радіо, та й до всього повідомлення те виявилося зовсім не конфіденційним (у ньому писалося «Вистояти і перемогти»), неначе герцог Аоста таким чином