Вільям Форд Гібсон - Нейромант

крізь двері, у коридор, чиї поліровані бетонні стіни й нерівна підлога, вистелена кількома шарами килимів, уже були цілком знайомі Кейсові.

– Класні килими, – сказав Мелкам, підштовхуючи чоловіка в спину. – Церквою пахнуть.

Вони дійшли до наступного екрана – антикварного «Соні», вмонтованого над консоллю з клавіатурою й складною системою панелей із гніздами. Коли вони спинилися, екран засвітився. Фін напружено вишкірився на них, за його спиною була кімната, схожа на передпокій «Метро Голографікс».

– Так, – сказав він. – Мелкам нехай відведе цього чувака коридором до відчиненої комірчини й лишить там, я замкну двері. Кейсе, вмикайся в п’яте гніздо ліворуч на верхній панелі. Адаптери в шухляді під консоллю. Двадцятка «Оно-Сендай» на сороківку «Хітачі».

Мелкам повів полоненого геть, а Кейс навколішки порпався в купі адаптерів, аж доки не знайшов потрібний. Підімкнувши деку до адаптера, він завагався.

– Тобі конче треба саме так виглядати, чувак? – запитався він у піксельного обличчя на екрані. Зображення Фіна зникло рядок за рядком і поступилося місцем Лонні Зоуну на тлі відлиплих від стіни японських плакатів.

– Усе для тебе, малий, – протягнув Зоун, – тільки скажи, Лонні дістане…

– Ні, – відрізав Кейс, – хай буде Фін.

Доки зображення Зоуна так само поступово зникало, Кейс різко ввів адаптер «Хітачі» в гніздо й наліпив на чоло троди.

– Де тебе носило? – запитав Рівний і зареготав.

– Казав, не роби так, – огризнувся Кейс.

– Жартую, синку, – відповів конструкт, – нуль часу минуло, як на мене. Дай-но гляну, що там у нас…

Кван був увесь смарагдовий, точно того ж відтінку, що й тессьє-ешпулівська крига. Тканина програми темнішала і втрачала прозорість просто на очах у Кейса, та, підвівши погляд, він усе одно міг розрізнити чорно-дзеркальне акулоподібне жало. Кутасте мереживо й візерунчасті міражі зникли, і жало вірусу здавалося так само реальним, як і «Маркус Гарві», – безкрилий старовинний літак, чия гладка обшивка виблискує чорним хромом.

– Оце я розумію! – похвалив Рівний.

– Ага, – відповів Кейс і перемкнувся.

– Ось так. Як я вже казала, мені прикро, – говорила Три-Джейн, бинтуючи голову Моллі. – Діагност каже, струсу немає, незворотних ушкоджень ока – теж. До появи тут ви не надто близько були знайомі?

– Я його взагалі не знала, – байдуже відповіла Моллі. Вона лежала горілиць на високому ліжку чи на м’якому столі. Кейс не відчував зламаної ноги. Здавалося, синестетичний ефект від первинної ін’єкції минувся. Чорної кулі на руках не було, та їх фіксували м’які ремені, яких Моллі бачити не могла.

– Він хоче вбити тебе.

– Та ясно, – сказала Моллі, втупившись у нерівну стелю повз джерело дуже яскравого світла.

– Не впевнена, що я цього хочу, – відповіла Три-Джейн. Моллі крізь біль повернула голову, аби подивитися в її темні очі.

– Не грайся зі мною, – сказала Моллі.

– А раптом мені це буде до смаку? – відповіла Три-Джейн, нахилилася й поцілувала Моллі в чоло, прибравши з нього волосся теплою долонею. На блідій джелябі виднілися криваві плями.

– Куди він подівся? – запитала Моллі.

– Може, пішов по наступну дозу, – відповіла Три-Джейн, випроставшись. – Він дуже нетерпляче чекав на тебе. Гадаю, мені цікаво було б доглядати за тобою аж до видужання, Моллі. – Вона всміхнулася й механічно витерла скривавлену руку об перед джеляби. – Твою ногу треба буде скласти наново, але ми можемо про це подбати.

– А що Пітер?

– Пітер. – Вона злегка похитала головою. Пасмо темного волосся вибилося із зачіски й упало на чоло. – Пітер стає щодалі менш цікавою компанією. Загалом вживання наркотиків мені видається відверто нудним. – Вона хихикнула. – Принаймні у виконанні інших. Мій батько ревно зловживав, як ти могла помітити.

Моллі напружилася.

– Не тривожся. – Пальці Три-Джейн ковзнули шкірою над ременем шкіряних джинсів. – Батькове самогубство спровокували мої маніпуляції із системою запобіжників під час його кріогенного сну. Я з ним, власне, ніколи й не зустрічалася наживо, якщо хочеш знати. Мене дістали з пробірки після того, як його востаннє заморозили. Та я дуже добре його знала. Ядра все знають. Я бачила, як він убивав мою матір. Покажу запис, коли тобі трохи полегшає. Як він душить її в ліжку.

– Чому він убив її? – Моллі сфокусувала незабинтоване око на обличчі Три-Джейн.

– Не міг погодитися на майбутнє, яке вона обрала для родини. Вона замовила створення наших штучних інтелектів. Вона була далекоглядна. За її уявленнями, ми мали вступити в симбіоз зі штучними, які ухвалювали б за нас корпоративні рішення. Наші свідомі рішення, так би мовити. Тессьє-Ешпули були б безсмертним роєм, де кожен із нас став би невід’ємною часткою вищої сутності. Неймовірно захопливо. Я дам тобі послухати її записи, там близько тисячі годин. Та я так до кінця й не збагнула її, якщо чесно, а її ідеї про подальший курс пішли разом із нею. Не стало жодного курсу, і ми почали занурюватися самі в себе. Нині ми виходимо лише зрідка. Я виняток.

– Ти казала, що намагалася вбити старого? Змінила налаштування кріогенної програми?

Три-Джейн кивнула.

– Мені допомагали. Дух допомагав. Я вважала, принаймні коли була геть малою, що в корпоративних ядрах мешкають духи. Голоси. Одним із них був той, кого ти звеш Мовчозимом, – це тьюрингівське кодове ім’я для бернського штучного, хоча сутність, яка тобою маніпулює, – радше підпрограма.

– Одним із них? Є інші?

– Ще один. Але він до мене не промовляв багато років. Гадаю, здався. Підозрюю, обидва вони є плодами певних потенційних здібностей, які моя мати вимагала закласти в оригінальні програми, але вона вміла вкрай добре приховувати таємниці, коли вважала за потрібне. Ось. Пий. – Вона піднесла Моллі до губ гнучку пластикову трубку. – Вода. Але трішечки.

– Джейн, кохана, – звідкись радісно озвався Рів’єра, – чи добре тобі?

– Облиш нас, Пітере.

– Граєшся в лікаря…

Зненацька Моллі побачила власне обличчя за десять сантиметрів від свого носа. Пов’язок не було. Лівий імплант розбитий дощенту, з очниці, що нагадує кривавий став, тягнеться довга срібляста пластикова трубка.

– Хідео, – сказала Три-Джейн, погладжуючи Моллін живіт, – зроби Пітерові боляче, якщо не піде геть. Пітере, ходи поплавай.

Проекція зникла.

07:58:40 у темряві її забинтованого ока.

– Він казав, що ти знаєш код. Пітер казав. Мовчозимові потрібен код.

Кейс