Вільям Форд Гібсон - Нейромант

раптом відчув, що ключ на нейлоновій шворці досі на місці – лежить на внутрішньому боці її лівої груді.

– Так, – відповіла Три-Джейн і прибрала руку. – Знаю. Дізналася його ще дитиною. Гадаю, він мені наснився… Або ж почула його десь поміж тисячі годин материних записів. Та мені здається, що Пітер має рацію, коли наполягає, щоби я його тобі не давала. Доведеться змагатися з тьюрингами, якщо я все правильно зрозуміла, а духи – вони сама примхливість.

Кейс вимкнувся.

– Дивна в нас клієнтурка, га? – вишкірився Фін зі старого «Соні».

Кейс знизав плечима. Побачив, як Мелкам повертається коридором, тримаючи «Ремінґтон» напоготові. Зайонець усміхався й кивав у такт музиці, якої Кейс не чув. Пара тонких жовтих дротів тягнулася від його вух до бокової кишені куртки– безрукавки.

– Даб, ман, – пояснив Мелкам.

– Ти довбаний псих, – відповів Кейс.

– Ти послухай, ман. Це праведний даб.

– Агов, хлопці, – озвався Фін, – підйом. Надходить ваш транспорт. Може, я й не настільки чіткий, як портрет Вісім-Жана, яким ошукав охоронця, та підкинути до Три-Джейн можу.

Кейс саме витягував адаптер із гнізда, коли безпілотна вагонетка вигулькнула з-за повороту під незграбною бетонною аркою на тому кінці їхнього відрізку коридора. Це могла бути та ж сама, якою їхали африканці, але коли й так, їх уже не було. За спинкою низенького м’якого сидіння, вчепившись крихітними маніпуляторами в оббивку й блимаючи світлодіодами, сидів браунівський дрон.

– Наш автобус, – сказав Мелкамові Кейс.

20_

Гнів знову вник. Кейсові його бракувало.

На крихітній вагонетці було затісно: Мелкам сидів із «Ремінґтоном» на колінах, Кейс – із декою й конструктом на грудях. Рухалися вони зі швидкістю, на яку вагонетка розрахована не була, – через перевантаженість верху її заносило, і Мелкам нахилявся в бік повороту. Коли вони завертали ліворуч, проблем не виникало, бо Кейс сидів праворуч, та коли вагонетка повертала праворуч, зайонець нахилявся до Кейса, обвішаного обладнанням, і боляче притискав його до сидіння.

Кейс не уявляв, де вони. Усе було знайоме, та він ніколи не міг точно сказати, чи справді колись уже бачив той чи інший відрізок шляху. Уздовж стін вигнутого коридора рядами стояли вітрини з експонатами, яких Кейс точно не бачив: черепами великих птахів, монетами, вибитими срібними масками. Шестеро коліщат вагонетки беззвучно котилися кількаярусними килимами. Чутно було тільки виття електричного двигуна й періодичні сплески дабових ритмів із поролонових навушників у Мелкамових вухах, коли той падав на Кейса, щоби врівноважити вагонетку на стрімкому повороті праворуч. Дека й конструкт тиснули на сюрикен під підкладкою куртки, і той врізався Кейсові в стегно.

– Є в тебе годинник? – запитав він у Мелкама.

Зайонець труснув дредами.

– Час буде вчасно.

– Господи Ісусе, – пробурмотів Кейс і заплющив очі.

Браунівський дрон пошкутильгав по нашарованих килимах і постукав м’якою подушечкою ніжки в незвично великі квадратні двері з подряпаного темного дерева. Вагонетка за їхніми спинами зашипіла й викинула крізь решітку радіатора сніп блакитних іскор. Іскри попадали на килим, і Кейс відчув запах горілої вовни.

– Чи сюди нам, ман? – Мелкам роздивився двері й клацнув запобіжником рушниці.

– Слухай, от звідки мені знати, – пробурмотів Кейс радше до себе, ніж до Мелкама. Браун крутнув тулубом і блимнув світлодіодами.

– Хоче, щоб ти двері відчинив, – кивнув на дрона Мелкам.

Кейс зробив крок уперед і спробував повернути різьблену латунну ручку.

На рівні очей висіла латунна табличка. Гравійований напис на ній годі було розібрати: він перетворився на павутинчасті рядки непридатної до читання головоломки, яка колись була назвою давно зниклої служби чи іменем службовця, затертим до забуття. Кейс замислився, як Тессьє-Ешпули добирали деталі Стрейлайту: кожну окремо, чи просто придбали все гуртом у якійсь європейській конторі на кшталт «Метро Голографікс». Завіси жалібно заскиглили, коли він прочинив двері, і Мелкам зайшов першим із «Ремінґтоном» при стегні.

– Книжки, – сказав Мелкам.

Бібліотека. Білі сталеві стелажі з позначками.

– Знаю, де ми, – сказав Кейс. Він озирнувся на вагонетку. Над килимом звивалася цівка диму. – То їдьмо. Вагонетко. Вагонетко?

Та не рушила. Дрон смикав за холоші джинсів, щипав за литку. Кейс ледве приборкав сильне бажання копнути його.

– Чого тобі?

Дрон постукотів за двері. Кейс пішов услід. У бібліотеці стояв іще один монітор «Соні», такий само старий, як і попередній. «Браун» зупинився під ним і потупцював так, ніби танцює джиґу.

– Мовчозиме?

На екрані з’явилося знайоме обличчя. Фін усміхався.

– Час глянути, що там, Кейсе, – сказав він, мружачись від сигаретного диму. – Ходи, вмикайся.

«Браун» кинувся до Кейсової ноги й заходився дертися нею вгору, щипаючи шкіру крізь тонкі чорні джинси.

– От срань! – Він скинув дрона з себе, той відлетів і вдарився в стіну. Дві ніжки борсалися, марно пронизуючи повітря. – Яка муха його вкусила?

– Контур вигорів, – відповів Фін. – Хай собі. Не проблема. Вмикайся вже.

Під екраном було чотири гнізда, та лише до одного з них пасував адаптер «Хітачі».

Ніщо. Сіра порожнеча.

Ніякої матриці, ніякої сітки. Ніякого кіберпростору.

Дека зникла. Його пальці…

І от на тому боці свідомості виникло летке, невловне відчуття, наче щось несеться просто на нього крізь нескінченну товщу чорного дзеркала.

Він спробував закричати.

Здавалося, він бачить місто – там, за дугою піщаного пляжу, – але воно було дуже далеко.

Кейс сів навпочіпки на вогкому піску, обхопив руками коліна й затремтів.

Так він просидів, здавалося, досить довго – навіть після того, як припинився дрож. Місто – якщо це було місто – було сіре й приземкувате. Іноді його затуляли клапті туману, що накочувалися з лопотливої води. Якоїсь миті він навіть вирішив, що це не місто, а самотня будівля, можливо, руїна. Оцінити відстань він не міг. Пісок був відтінку почорнілого срібла, що не потьмяніло остаточно. Пляж піщаний, пляж дуже довгий, пісок вогкий, холоші Кейсових джинсів вогкі від піску… Він обіймав себе й хитався, співав собі пісні без мотиву й слів.

Небо було іншого відтінку срібла. Тіба. Наче небо над Тібою. Токійська затока? Він повернув голову й бездумно дивився на море, сподіваючись розгледіти голограму «Фудзі Електрик», дрон, вертоліт, бодай щось.

За спиною скрикнув мартин. Кейс здригнувся.

Здіймався вітер. Пісок сік щоку. Кейс уперся обличчям у коліна, заплакав, і його схлипування здавалися так само далекими й чужорідними, як і крики