Вікторія Сурен - Прокляття рейлі, Вікторія Сурен

Розділ 23.3

— Хіба вільшанка не асоціюється у людей з Різдвом Христовим?

Я вагаюся, бо ніколи не чула подібного.

— Легенда про червоне забарвлення грудей вільшанки? Ні? Не чула? Ісус вмирав на хресті, а вільшанка, яка мала коричневе оперення, прилетіла до нього і заспівав на вухо, щоб відвернути увагу від болю. А кров з рани Ісуса забарвила груди вільшанки. І це така позначка Христа. А тепер пташку зображують на вітальних листівках на Різдво. У Британії начебто.

Мені трохи незручно через те, що хлопець з іншого світу знає про мою планету більше, аніж я. І це попри те, що свого часу я відвідувала Британію. Тому просто тисну плечима, окреслюючи поглядом Зарнарію — континент некромантів. Не хотіла б я там опинитися. Щось мені підказує, що на тих землях людина людині вовк, закони звірині, а рабство поширеніше, аніж у Феєріалі.

І раптом, як грім серед ясного неба:

— Ти ж розумієш, що не зможеш втекти?

Присягаюся, що бачу полум’я в його райдужках. Вони досі темні, але ближче до зіниць формується щось янтарне. Небезпечне, наче вогонь тільки починає розгоратися.

Я опускаю очі й помічаю, що довгі чоловічі пальці на міліметри від моїх, тому різко відсторонююся, хутко прокинувшись. Трясця. Ледь не торкнувся.

— Я не тікаю, — обурююся, поправивши кучері. — Я вчуся.

— Тобі тут буде безпечніше. Так, зараз боляче та важко, але, Дінаро, ти звикнеш і зможеш гуляти Террою та іншими містами. Подорожувати. На Землі магам небезпечно. Магія всередині тебе потребує відповідного середовища, чуєш? Це кінцева зупинка, Діно. Прошу, не стався до Феєріалу з таким упередженням. Так, це тяжко. Дуже. Однак з цим нічого не вдієш. Ти не виживеш на Землі. Почуй мене, прошу.

Западає мовчанка, яку мушу витримувати під його пронизливими очима. Мої пальці нервово прокручують ручку, а тоді рот розтуляється:

— Тобі б сподобалося серед людей, задавако.

— Малоймовірно. Я багато чув про вашу ситуацію. Світ летить шкереберть.

— Так, але це мій світ. Я сумую за технологіями.

— Ваші соціальні мережі — це лише місце, де можна сховатися від відповідальності, змінивши ім’я, та писати те, що ніколи не вимовиш вголос.

— Ха! Є багато плюсів в інтернеті, і ти це знаєш, довбню.

—  Не обзивай мене.

Але я лише фиркаю, склавши руки на столі й поклавши на них підборіддя. Між нами знову вовтузиться тиша. Туга наповзає на душу, втомлюючи. Ще й неприємне відчуття сорому через те, що знову обізвала Люциліана. Не завжди можу контролювати свій язик. Особливо останні два місяці.

— Окрім інтернету та фільмів, я сумую за музикою… — шепочу. — Її було так багато, таке різноманіття. Вона повсюди. В крамницях, супермаркетах, навушниках, салонах, заходах. Весела, ритмічна, італійська, англійська, корейська, сумна, журлива, щоб можна було поплакати, а потім якийсь мотиваційний плейлист, під який можна пострибати по порожній квартирі. А тут порожнеча. Життя без музики… — я тисну плечима. — Воно порожнє. Ніяке. Таке порожнє та беззмістовне…

— Хто ти?

Я ледве всміхаюся.

— Це точно Діанара Дільшат? Бо я не вірю власним вухам, —  Люци також хихотить. — А взагалі-то в нас також є музика. Нічого такого, чого не можна було б відтворити з ваших пісень. Ми маємо гітари, барабани, саксофони, мікрофони, фортепіано… Хіба не з цього складається звичний гурт? Всі ці інструменти відтворюють живу музику, а ми цінуємо подібне. Щоб був не просто запис, а справжній концерт. Такі у нас клуби. Приходять якісь гурти. Популярні, новостворені. І грають.

Я скидаю брови, бо вперше таке чую. Це… непогано. Круто навіть.

— Запис не дуже поширений і можливий здебільшого лише на платівку… Ну це ж також не погано? Мені подобається. І кіно в нас є! В Террі є один чималий кінотеатр. Це все… е-е-е… як тобі пояснити? Екологічно-магічне.

Я сідаю рівно, продовжуючи тиснути на Люци своїми ногами. Вони оголені, але на хлопцеві штани, тому не боюся сили. Мені не хочеться відсуватися, бо тілу приємний цей контакт.

— На території академії свої закони, спокій та порядок, але в місті завжди весело. У нас і рок-гурти є. Маги повітря, за допомогою артефактів, поширюють звук, наче людські колонки, музика повсюди, концерти грандіозні. Чим це відрізняється від людського? Цей світ навчився на помилках людей та знайшов власні альтернативи. Як-не-як, а ми прогресивніші, бо маємо переваги. А якщо треба терміново зв’язатися, то існують зачаровані каблучки. Вони… наче ваш блютуз. Натиснути на неї, а в іншого заблимає. Дивлячись на те, скільки разів тиснутимеш…

— Забудь, Люци. Істина в тому, що я була вільною, — кажу, підвівши на нього сумні очі. — А тепер мені світить рабство та ймовірна смерть.

Закусую щоки зсередини, щоб не заплакати, а він уважно вивчає мене таким проникливим поглядом. Відкритим, чистим та занепокоєним. Ніби серед книжок ми зняли маски хоча б на якусь мить.

Люци нервово крутить свою каблучку на пальці.

— Хіба на Землі немає країн, де людей ні за що не мають? — повільно питає він, і перед очима спливають кілька країн. — Особливо жінок. Так само й в Аріусі є подібні місцини. До рейлі ставляться далеко не так, як до жінок у Пакистані. З цим на землях Феєріалу борються не перше десятиліття. Рейлі вибороли багато прав і не перестануть це робити. Вам і не забороняють. Рабство та тиранія лишаються в минулому.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍