Вікторія Сурен - Прокляття рейлі, Вікторія Сурен

— Шейф, — повторюю, окреслюючи пальцем всю територію. — І вони не намагалися захопити світ?

— Звісно що намагалися. Неодноразово укладалися угоди. Відносно нещодавно підписали ще одну з приходом нового монарха. Війна нікому не потрібна. Маги з усіх земель наділили землі Еймунду своїми дарами. Від нас поїхали могутні стихійники, щоб рятувати їхній клімат.

Мій палець ковзає ліворуч через моря до вдвічі меншого материка.

— Феєріал.

— Ласкаво просимо, — хмикає Люци.

Ковзаю на самий південь, де в куточку визирає скеляста земля.

— Зарнарія. Територія некромантів. Дощі, урагани та темрява. Центр чорної магії, куди з’їжджаються тисячі, аби дізнатися свою долю або порозмовляти з мертвими в обмін на страшний борг.

— Зарнаріанці не люблять туристів, — зітхає Люци. — Вони й своїх не люблять.

— Інтроверти? — зиркаю на вогневика, але Люци зіщулює сонні очі, розглядаючи вулицю за вікном.

— Соціопати.

В нього такі гарні темні очі. Це через внутрішній біль? Чому вони не палають, як у Ру? А форма така приваблива. Лисячі.

Метаюся крізь океан до південного сходу, де розташовується витягнута земля магів перетворень та ілюзій.

— Мілос. Найродючіші землі, водоспади й, звісно ж, вовкулаки.

— Там немає вовкулак, о Святий Духу, — ледь не стогне Люци, і я тихенько регочу.

— Остання, — повзу пальцем угору до материку прямо під Еймундом й розумію, що мені потрібен манікюр. — Оттала. Земля магів розуму. Від Ейдумду відділяє лише одна річка, тому раніше піддавалася нападам. Найбільші бібліотеки, найкращі лікарі та постійні відкриття. Ну і маніпуляції та психологія, читання думок і так далі.

Помічаю ще кілька маленьких острівців, але, думаю, то якісь колонії. Мої пальці кружляють ними, допоки поринаю в себе, схиливши голову на бік. Нога Люци продовжує впиратися в мою.

— А яка в тебе тотемна тварина?

— Жар-птиця, — тисне плечем Люциліан. — Я народився у момент сходження літнього Сонця.

— Це типу першого червня?

Хлопець тихо сміється, заперечно хитаючи головою:

— У нас тут нема таких людських понять. Це початку триместру полум’яного вогню або жа́рію. Майже збігається з людським літом, але коротший, бо починається пізніше та має найменшу кількість днів. Феєріал — більш осіння країна.

Моїх вуст торкається легка усмішка, втягуючи цю інформацію.

— А Люциліаном у нас називають першого покровителя вогню, одного з дітей Святого Духу.

— Дивовижно, — зривається з вуст раніше, аніж встигаю подумати. Однак мій погляд замислений, а щити відкриті, коли поруч із цим вогневиком. Не хочеться приховувати та вдавати іншу людину. — А яка в Ру тваринка? Світлячок?

Люци знову усміхається, і його щоки дедалі більше наповнює рум’янець.

— Лисиця? Вогняна мурашка? — весело хитаю головою зі сторони в сторону, і тепер Люциліан Хейг справді сміється. З його вуст виринає щирий сміх, який хлопець намагається придушити. — Якщо ти скажеш лев чи дракон, то я ображуся.

— Ні-ні… — він ще раз коротко сміється, прикриваючи рота долонею, а тоді відкидає пасмо волосся з лоба, зітхнувши: — Королівська кобра.

Тепер я затуляю рота долонею, зігнувшись навпіл через сміх. З мене виривається різке реготання, але раптом поруч із нашим столом опиняється дівчина в блакитному пальті. Вона супить брови та тихо шикає:

— Можна, будь ласка, тихіше? — та йде. Ми з Люци проводжаємо її шокованими очима, дивимося одне на одного, а за мить стискаємо вуста, щоб стримати регіт, який потроху пробивається на зовні. Хлопець затуляє рота долонею, а мені смішно, бо йому смішно. Нам потрібно кілька секунд, щоб остигнути, після чого Люци питає:

— А в тебе яка тварина?

— Ой, не починай, — відмахуюся, бо казати, що я якийсь там горобець, не дуже кортить. — Ну вільшанка якась.

 — Чому? Це гарна пташка. У нас вона символізує зцілення, початок весни та трансформацію.

Я байдуже тисну плечима, повернувшись очима до карти. Вже не так весело, як хвилину тому.