Вікторія Сурен - Прокляття рейлі, Вікторія Сурен

Я зводжу брови не відводячи від нього погляду. У мені все закипає, кров бурлить, а сила огортає кістки, зміцнюючи їх. Люци не дивиться на мене у відповідь, поки його серцебиття наповнює мій розум. Повітря бігає легенями, і я не можу вирватися з тенет сили, дедалі більше напружуючись, хапаючись за ниточки. Хейг ніби живе у власному світові, не бачачи, що відбувається довкола. Ігнорує все, ховаючись за навчанням.

— Просто ти так романтизуєш Землю, бо кажеш лише про просунуті країни, відкидаючи ті місця, куди страшно наближатися. Принижуєш нас, хоча тут рейлі ніхто не забиває камінням. І рабства, як в Індії, Узбекистані чи Судані тут немає. Не скажу, що все вичищено, однак це далеко не Земля. І точно не Північна Корея.

— Це так мило, що ти цікавишся історією людства, — пирхаю, ледь закивавши. Люциліан знову розтирає шию (на цей раз обома долонями). Я чую, як його рухи колишуть повітря. Воно гуде в моїх вухах, викликаючи головний біль. — Але факт лишається фактом: я не маю волі. Не маю змоги полишити академію. Не можу жити без магії всередині, але водночас можу померти через неї. Все. Кінцева, Люци.

— Пробач, — вихоплюється з нього.

Я навіть не знаю, за що він перепрошує. Вони такі покірливі, такі дивні. Роблять так, як скаже Асмодей чи хтось з інших панівних верхівок. Вони не борються, і можуть хіба лише буркнути «пробач», щоб згладити їхню безпорадність та слабодухість. Він боїться зробити крок вперед, як і інші! Бісове лайно! Як можна бути таким тихим, спокійним та покірним. Зручним!

— Рейлі можуть стати вільними?

Заперечний кивок.

І тоді я захлопую книжку та підводжуся. Очі блимають, пальці хочеться вивернути в іншу сторону. Нитки розриваються, і я перестаю відчувати стук серця хлопця. Ба більше: мені наполювати на його серце, наче в наляканого зайчика.

— Навіть якщо хтось почне задихатися на його очах, він удасть, що не помітив.

Він не холодний, не злий та самозакоханий. Люциліан Хейг наляканий та тихий, боїться висловити свою думку, щоб не викинули з академії, та пляше під чужу дудочку. Як і всі інші.

До сраки це все. Я зведу його з Гвен та втечу. Не потрібен він мені. Не-по-трі-бен!

— Досить з мене цих побачень. Спочатку ти брешеш всім про Суджі, вигадуєш наше побачення, а тепер зависаєш зі мною. Це максимально дивно, і я починаю боятися за своє життя. І скажи своїй ідіотці Мірабель, що якщо ця кішка драна ще хоча б раз торкнеться чи підійде до мене, я здеру її шкіру голими руками та розвішу замість цих трикутників по всьому парку, — шиплю, агресивно забираючи свій блокнот.

— Слідкуй за язиком, — Люци також підводиться, збираючи книжки.

— Ой, та що ти мені зробиш? — посміхаюся, іронічно фиркнувши, а тоді швидкими кроками рушаю до виходу.

— Я багато чого можу зробити.

— Ти такий поганий хлопець, я не можу.

Я шоковано кривлюся, допоки Люци не бачить мого обличчя, бо… Що я взагалі мелю!? Беззвучно лаюся, а тоді підібгаю вуста.

— Не спілкуйся зі мною, поки я зла! Інакше наговорю тобі багато цікавих речей, — рикаю, обійнявши себе за плечі. Тягар на грудях розпливається тілом, і мені стає зле через різкий тон. Справді перебір. Він сидів тихо, а я на нього накричала. Однак винною себе вважати не буду. Зведу з Гвендолін і нехай бігають собі по ромашковому полю за ручку. Придуркувата водниця.

— Вдихни й видихни, Дільшат.

— Бла-бла-бла. Ти такій спокійний, що я починаю думати, що ти Риби по Знаку Зодіаку.