Дарина Гнатко - Гніздо Кажана

Ярослав поцілував її закривавлені ручки.

— Дівчинко моя, що ж це таке? Знала би ти, скільки страху я натерпівся, коли почув те пронизливе завивання Карая, а потім твій крик. Я винен у тому, що сталося, бо не мав полишати тебе саму, коли вже зоставив у цьому бісівському гнізді. Але я негайно виправлю свою помилку. — Мить — і одним сильним порухом він підхопив Лізу на руки. — Й нехай забираються геть ті, хто почне розповідати мені про пристойності й те, що я маю робити.

Ліза тільки зараз помітила, що крик її та виття Карая пробудили не лише одного Ярослава. На порозі кімнати стояли Софія Григорівна, Данило та Мері, в коридорі виднілося декілька служниць, не вистачало лише маман. Та й вона не забарилася. Голосно позіхаючи, вона розштовхала людей і постала перед Ярославом пишною здобою, з набряклим від сну лицем, у мереживному чепчику та шовковому капоті.

— Що трапилося? Що з моєю дитиною?

Ярослав рушив до дверей.

— Їй небезпечно полишатися одній, і я її тут більше не полишу.

— А… куди…

— До себе в покої, — коротко відповівся Ярослав на розгублене питання маман, похмуро позиркнув на сонливе зібрання й вийшов з кімнати. А слідкома за ним полинув пронизливий вереск маман:

— Як до себе? Та ви геть здуріли? Моя донька є нащадком баронів та польських графів, з надзвичайно порядної та шляхетної родини…

Більш полум’яної промови маман Ліза не почула, тому що Ярослав заніс її до своїх покоїв, Карай прослизнув за ними, чоловік зачинив плечима двері, й Ліза полишилася зі своїм нареченим у недозволенній інтимності. Пережите все ще хвилювало її, й вона почала дрібно-дрібно дрижати всім тілом. Ярослав усадовив Лізу на власне ліжко, відійшов і повернувся за мить, тримаючи в руці скляночку, в котру було налито темну, гостро пахнучу рідину.

— Пий, — наказав, тицьнувши Лізі скляночку.

Вона поморщилася.

— Що це?

— Коньяк. Ти пий.

Ліза слухняно зробила ковток, покривившись від гіркоти та незвичного смаку, але Ярослав змусив її випити все, ніжно всміхнувшись, коли вона гикнула з незвички. А потім, мов не ладний стриматися, нахилився й поцілував ті напіввідкриті вуста, що гостро пахли коньяком.

Ліза відсторонилася й зазирнула до його чорних очей.

— Ярославе… маман має рацію…

— Я не хочу нічого чути. — Він рішуче похитав головою. — Ти полишишся в моїх покоях, навіть якщо для цього мені стане потрібно прив’язати тебе до ліжка. Звикай, моя люба, тут тепер твоє місце на все зостале життя, й нічого страшного, коли ти оселишся в цих стінах трішки раніше.

Ліза не втрималася й усміхнулася у відповідь на його усмішку, відчуваючи, як спадає напруга всередині, відпускає страх.

— Ярославе, ви неможливі!

— Невже? Ну, за це ти мене, певне, й покохала. Я обіцяю бути надзвичайно обачливим і не торкатися тебе навіть пальцем до нашої шлюбної ночі, хоча це буде для мене й нелегко. — Він помовчав, уважно вдивляючись у її зелені очі, в котрих ще продовжував полишатися страх від пережитого, й тихо запитався: — Люба, що там сталося?

В очах Лізи промайнула тінь.

— Я… я бачила Данила Кажана… чи його дух.

— Він скривдив тебе?

— Він вимагав, аби я зняла хрест. — Ліза затремтіла. — Ярославе, він був таким страшним… і я… в якусь мить я відчула себе повністю підкореною йому… й не пам’ятаю, але здається, що я намагалася зірвати з себе хрест за його наказом… Та мене врятував Карай, коли почав вити так страшно, і я враз мов отямилася.

У Ярослава закам’яніло лице.

— Тепер усе добре, я поряд з тобою. Спробуй поснути.

За декілька хвилин Ліза, незважаючи на те, що сталося, й справді поснула, уперше за три дні поснула міцним та солодким сном, не підозрюючи, що Ярослав весь залишок ночі не стулив очей, охороняючи її спокій та шепочучи в темряві своєму далекому пращуру, присутність невпокоєного духа котрого завжди відчувалася в будинку, що Лізу він йому не віддасть.

І темрява озивалася далеким, диявольським сміхом.

8.

Над монастирем у той день яскраво сяялося сонце, й у прохолодній тиші його білосніжного собору дівиця Єлизавета Венгель-Розумовська повінчалася з паном Ярославом Кириловичем Кажановським.

Вінчав сам єгумен — високий, огрядний та неймовірно поважний, у золотавого кольору оксамитовім вбранні, з панагією на широких персах. Але для Лізи особисто найдорожчою була присутність у соборі старця Софронія. Й він прийшов, з’явився тихо й ледь помітно, й вона відразу полинула до нього, схиливши по-святковому вбрану білими квітами голову в білій же мереживній мантильї для благословення. І він поблагословив, широко перехрестивши, а потім, узявши її голову руками, поцілував у чоло сухими своїми, блідими вустами.

— Панночко, панночко, — прошелестів ледь чутно його голос, — якою ж близькою ти була до загибелі.

Ліза слабко всміхнулася.

— А ви… ви за мене молилися?

— Молився трішки, й Господь звірину врозумив. — Він зітхнув і по-старечому скрушно похитав головою. — Але тепер зло буде мститися, жорстоко мститися, а ти бережи, пильно бережи те, що таке дороге твоєму серцю, бо інакше багато сліз виллєш.

Ліза похолонула.

— Ярослав…

— Ні, блакитноока панночка.

«Мері».

Лізу мов вогнем обпекло, й вона поглядом відразу ж відшукала сестру, котра стояла поряд маман із геть нещасним виглядом, поринута у власні думки.

— Молися, — заповів наостанок чернець і відійшов, скромно ставши під стіну собору. З вигляду старий та геть немічний, але такий ще могутній сухим, худим тілом, у котрому відчувалася сила духовна.

З собору, під ясне українське небо, під яскраве сонце, в надзвичайно гарній вінчальній сукні маман, виходила вже не дівиця Єлизавета Венгель-Розумовська, а пані Кажановська.

Єлизавета Павлівна Кажановська.

Надзвичайно гарною була вона в той день, у ту хвилину після вінчання, й сліду не полишилося від її втоми та змарнілого вигляду.

Ярослав на східцях підхопив її на руки, закружляв.

— Вітаю вас, пані дружино, — прошепотів він, легенько цілуючи усміхнені вуста Лізи.

Вона потонула у погляді його чорних очей.

— І я вітаю вас, пане чоловіче.

Ярослав допитливо зіщулився.

— Ти ні про що не жалкуєш?

— Зовсім ні.

— Дивися, бо я вже ніколи не відпущу тебе від себе.

Ліза вся приниклася до нього.

— Не відпускай!

А вдома, в будинку, до