Дарина Гнатко - Гніздо Кажана

тільки вогники рожевої блискавиці розвіювали дещо чорноту навколо неї. Вікно, котре вона причиняла перед сном, виявилося розчиненим, й у нього було чутно, як лупотить у садку дощ та гарчить невдоволено грім. Карай теж гарчав, але не поряд ліжка, а подалі, можливо, біля дверей… А ще… ще гостро та пронизливо відчувалася чужа присутність — ворожа та недобра — й вже тут, у її кімнаті, в її покоях, а не за дверима.

Під серцем заворушився холодок страху.

— Хто тут? — умить пересохлими губами запиталася Ліза, але тиша темної кімнати відгукнулася лише тихим, мов перестрашеним скавчанням Карая.

Ліза, скинувши з ліжка задерев’янілі від страху ноги, повільно підвелася, намагаючись не згадувати про те, що трапилося в її кімнаті з Парасею та Яшею. Знову спалахнулася блискавиця, й у рожевім світлі її вона побачила лише покої свої й Карая, котрий уже вертівся біля вікна. Й більш нічого й… нікого. Але щось таки малося тут, Ліза була в тім більш ніж упевненою — вона це відчувала. Треба таки запалити свічку… Але руки від страху геть не слухалися… та й сама вона почала дрижати, мов у лихоманці, відчуваючи, як тілом проходить неприємний, крижаний дрож.

Знову над садком засвітилася блискавиця.

Й тоді вона побачила його.

Висока, широкоплеча постать у чорному, з густим та довгим темним волоссям, сиві пасма котрого білими стрічками розбігалися від скронь. Й лице… таке знайоме й одночасно геть незнайоме. Потім сама собою, мов зачаклована, раптом яскравим вогником спалахнулася свічка, й Ліза ледь не закричала від страху. Примарливе видіння при світлі свічки не зниклося, воно продовжувало все так само стояти біля вікна, а поряд, припадаючи на передні лапи, гарчав Карай, але наблизитися до непроханого в дівочих покоях посеред ночі гостя чомусь не міг. На якусь мить Лізі видалося, що то стоїть Ярослав, її Ярослав, але серце відчувало, що то геть інше створіння. Й страшно, Господи, як же страшно їй було… Від присутності цієї було страшно, від одного лиш погляду вогняних чорних очей, що пропікав, здавалося, до самих кісточок, і вона не могла від страху ні дихнути, ні поворушитися, не те що вже закричати. Погляд тих очей — він паралізував її волю, саме життя в ній.

Вогник свічки тривожливо замиготів.

— Зніми хрест!

Голос непроханого нічного гостя розірвав напружену тишу кімнати низьким, різким ревінням, й у Лізи підкосилися коліна від крижаного страху, що холодним вітром увірвався до серця, заплітаючи свідомість її міцним павутинням. Карай, заскавчавши, почав відповзати назад.

Лице Лізи обвіяло крижаним холодом.

— Зніми хрест!

Чорні, вогняні й одночасно холодні очі взяли Лізу в полон своїм поглядом, вони, видавалося, мов поранковий туман, просочувалися до її запамороченої чи то сном, чи котрим його чаклунством свідомості. Й очі ті почали вже наближатися, й трішки непевно, воровкувато ніби, почала наближатися й висока, широкоплеча постать у чорному одяганні, й воля Лізи вже не була їй належною — вона підкорилася чужому наполегливому розуму, тій силі, що владно випромінювалася з чорних, колючих очей. Ліза втратила власну волю, але одночасно вона втратила також і той муторний, крижаний страх, котрий відчула, тільки побачивши нічного гостя.

А постать у чорному була вже зовсім поряд.

— Зніми хрест! Зірви хрест!

Широка, з довгими пальцями долоня піднялася, наближаючись до неї, й у відповідь її власна рука пурхнула зневоленою птахою до шиї, до грудей, де під білим шовком сорочки було сховано хрест старця Софронія. Покірлива чужій волі, забувши про все на світі білому, Ліза слухалася лише наполегливої сили, що лилася з чорних, вогняних очей. Долоня її затиснула хрест між грудьми з такою силою, що пальцям заробилося нестерпно боляче, коли край вп’явся в ніжну шкіру. В чорних очах на знайомому й одночасно незнайомому лиці палалося яскравим полум’ям переможливе вдоволення, а голос, той такий муторний голос, що нагадував ревіння звіра, — він зараз сотувався в свідомості солодким медом, він полонив її остаточно.

— Зірви хрест, Лізо!

Покірлива, вона вже хотіла рвонути мотузку зі срібним хрестом, коли кімнатою залунав відчайний, неймовірно гучний та пронизливий вовчий рик, а потім оглушливо завив собака, мов намагаючись повернути її до тями, намагаючись розірвати павутиння того дивного запаморочення, котре оплутало її зневолену свідомість. І Ліза в одну мить отямилася, наче невидима рука рвонула з неї важку мару… Й побачила вона зовсім поряд з собою страшне лице Данила Кажана, лице, котре було віддалено схожим з лицем Ярослава, лице, мальоване зображення котрого вона бачила внизу. Й у чорних очах давно померлого господаря «Гнізда Кажана» палалася ненависть пекла.

Нелюдяна ненависть пекла.

Й вона закричала… оглушливо, страшно та пронизливо закричала, затискаючи засудомленими пальцями хрест, але вже не з бажанням зірвати його, а втримати й захиститися, бо відчувала, що сила, надзвичайна сила хреста не допускала до неї цього страшного нічного відвідувача.

— Все одно ти помреш, — проскреготів повний ненависті, нелюдяний голос.

Та Ліза майже не чула тих погроз, продовжуючи кричати, а десь глибоко в єстві своєму, крізь важкий, темний туман, котрим ще полишалася оповита частково її свідомість, раптом зачула вона лагідний, мов далекий і тихий, старечий голос, котрий уже чула у порожньому соборі монастиря.

— Молися, дитино, молися!

Й слова молитви, спочатку неясні, короткі та плутані, почали пробиватися до серця Лізи. Молитва, котру колись шепотіла бабуся, уже рвалася з уст, а навколо робилося щось страшне. У розчинене вікно вривався скаженими пориваннями вітер, подібно до живої істоти, завиваючи й стогнучи, тріпочучи довге волосся Лізи та її нічну шовкову сорочку, потім мов десятки голосів завили й зашипіли в безсилій гнівливості, а у двері вже стукався Ярослав, гукаючи її голосом, котрий дзвенів від страху. А вона вже й кричати облишила, тільки очі заплющила, аби не бачити перед собою страшної пики, й зашепотіла молитву, відчуваючи, як усе яснішає свідомість.

І все стихлося навкруги.

Карай жалібно заскавучав, і наступної миті почулося, як тріщать двері від сильних ударів. Видихнувши «Амінь», Ліза повільно розплющила очі й побачила перед собою не ті — страшні та вогняні очиська Данила Кажана, а зовсім інші — рідні та сповнені страхом та любов’ю.

— Лізо, серце моє! Що трапилося?

Ліза сковтнула гірку слину.

— Зло… Зло хотіло, аби я зірвала хрест.

Ярослав обережно взяв її руки, котрі вона продовжувала притискати до грудей, і ніжно потягнув, і Ліза дозволила це йому, тільки зараз відчувши біль у долонях. На її руках була кров… Виявляється,