Джоан Роулінг - Кар'єра лиходія, Джоан Роулінг

— Так, мешкав,— неквапно відповіла жінка.

— Він ще тут? — спитав Страйк, хоч і знав відповідь.

— Ні.

Страйк указав на Робін.

— Ви не проти, якщо ми з колегою поставимо вам кілька питань? Ми намагаємося знайти містера Лейнга.

Пауза. Лорейн пожувала нижню губу, насупилася. Робін тримала на руках джек-рассела, а той захоплено лизав їй пальці, понад сумнів, виявивши там залишки листкових пиріжків. Подерта холоша Страйкових штанів тріпотіла під легеньким вітерцем.

— Гаразд, заходьте,— сказав Лорейн і позадкувала на милицях, впускаючи їх.

У притихлій вітальні сильно відгонило цигарковим димом. Усюди були елементи інтер’єру, характерні для старих жінок: мереживні серветки, дешеві подушки з рюшами, на полірованій полиці рядком сиділи іграшкові ведмеді в чепурному одязі. На одній стіні висіла велика картина: портрет дитини в костюмі П’єро, з очима мов блюдця. Страйк не міг уявити, щоб Дональд Лейнг жив у такому місці — як не міг уявити, щоб у кутку раптом лежав молодий бик.

Опинившись усередині, джек-рассел випручався з рук Робін, а тоді знову почав гавкати на Страйка.

— Та стули пельку,— простогнала Лорейн. Упавши на вицвілий диван, оббитий брунатним оксамитом, вона обіруч підняла забинтовану литку на шкіряний пуф, тоді потягнулася по пачку цигарок і закурила.

— Ногу треба тримати піднятою,— пояснила вона, трусячи цигаркою в губах. Лорейн дотягнулася до скляної попільнички й поставила її собі на коліна.— Щодня приходить дільнична медсестра, міняє бинти. Сідайте.

— Що з вами сталося? — спитала Робін, протиснулася за кавовий столик і сіла на диван поруч з Лорейн. Джек-рассел негайно застрибнув на диван поруч з нею і, на щастя, замовк.

— Перекинула на себе каструлю з олією для картоплі,— відповіла Лорейн.— На роботі.

— Господи,— сказав Страйк, усідаючись у крісло.— Мабуть, боліло страшенно.

— Ой так. Сказали, я вийшла з ладу щонайменше на місяць. Добре, що хоч до травмпункту близько.

Стало зрозуміло, що Лорейн працює в їдальні місцевого шпиталю.

— То що Донні накоїв? — спитала Лорейн.— Знов когось пограбував?

— А чому ви про таке питаєте? — обережно спитав Страйк.

— Він мене пограбував,— відповіла вона.

Робін зрозуміла, що різкість — то просто маска. Довга цигарка Лорейн затремтіла, коли вона про це казала.

— Коли він це зробив? — спитав Страйк.

— Коли пішов від мене. Забрав усі мої коштовності. Мамину обручку — все. Він знав, як багато те для мене значить. Вона менше року як померла. Так, одного дня він пішов з дому і не повернувся. Я дзвонила в поліцію, думала, щось сталося. А потім зрозуміла, що гаманець порожній, а коштовності зникли.

Лорейн не забула цього приниження. Її змарнілі щоки запалали.

Страйк опустив руку у внутрішню кишеню куртки.

— Хочу впевнитися, що ми говоримо про одну й ту саму людину. Впізнаєте це фото?

Він передав Лорейн одну зі світлин, які дала йому колишня теща Лейнга у Мелроузі. Масивний, широкий, вбраний у синьо-жовтий кілт, Лейнг зі своїми темними тхорячими очима і низькою лінією лисячо-рудого чуба стояв перед будинком реєстрації громадянських актів. Рона, вдвічі менша, чіплялася за його руку. Весільна сукня не пасувала їй — мабуть, купила вживану.

Лорейн дуже довго роздивлялася фото. Нарешті сказала:

— Гадаю, це він. Так, це можливо.

— Тут не видно, але в нього є велике татуювання жовтої троянди на лівій руці,— сказав Страйк.

— Так,— важко вимовила Лорейн.— Усе так. Є.

Вона курила, дивлячись на фото.

— Він був жонатий? — спитала вона з легким тремом у голосі.

— А він вам не казав? — спитала Робін.

— Ні. Казав, що ніколи не мав дружини.

— Як ви познайомилися? — спитала Робін.

— У пабі,— відповіла Лорейн.— Коли ми були знайомі, він мав інакший вигляд.

Вона розвернулася в бік шафи за своєї спиною і спробувала підвестися.

— Може, я допоможу? — запропонувала Робін.

— У середній шухляді. Там може бути фото.

Джек-рассел знову загавкав. Робін висунула шухляду, захаращену кільцями для серветок, мереживними дрібничками, сувенірними чайними ложками, зубочистками і окремими фото. Робін вигребла стільки світлин, скільки знайшла, і понесла Лорейн.

— Оце він,— сказала Лорейн, перебравши багато фото, на яких головно була підстаркувата жінка — як Робін зрозуміла, мати Лорейн. Лорейн передала фото просто Страйкові.

Страйк не впізнав би Лейнга, навіть якби той пройшов повз нього на вулиці. Колишній боксер сильно роздувся — особливо обличчя. Шиї не було видно; шкіра напнулася, риси обличчя спотворились. Однією рукою він обіймав за плечі усміхнену Лорейн, другу опустив. Сам не усміхався. Страйк придивився. Татуйовану жовту троянду було видно, але її затьмарювали червоні бляшки на шкірі, що вкривали всю Лейнгову руку.

— У нього щось зі шкірою?

— Псоріатичний артрит,— пояснила Лорейн.— Він сильно хворів. Тому жив на лікарняному. Мусив облишити роботу.

— Так? — спитав Страйк.— А де він доти працював?

— Приїхав сюди як менеджер однієї великої будівельної компанії,— відповіла Лорейн,— але захворів і більше не міг працювати. Він мав власну будівельну компанію у Мелроузі. Керував нею.

— Правда? — спитав Страйк.

— Так, родинний бізнес,— відповіла Лорейн, далі перебираючи фото.— Успадкував компанію від батька. Ось ще він, гляньте.

На цьому фото, зробленому наче в пивному саду, вони трималися за руки. Лорейн широко всміхалася, Лейнг стояв ніякий. На круглому, мов повний місяць, обличчі темні очі здавалися щілинками. Він мав характерний вигляд чоловіка, який з медичної необхідності вживає стероїди. Схожа на лисяче хутро чуприна була та сама, але загалом Страйкові довелося докласти зусиль, щоб упізнати підтягнутого молодого боксера, який колись укусив його за обличчя.

— Ви довго були разом?

— Десять місяців. Ми познайомилися невдовзі по маминій смерті. їй було дев’яносто два роки — мешкала тут зі мною.

Я допомагала місіс Вільямс, сусідці; їй було вісімдесят сім. Старече слабоумство. Син в Америці. Донні був до неї такий добрий. Стриг газон, ходив у крамницю.

«Паскудник знав, з якого боку хліб мастити»,— подумав Страйк. Хворий, безробітний, злиденний; і тут — середніх літ жінка без утриманців, яка вміє куховарити, має власний дім, щойно успадкувала гроші від матері; для Лейнга то був божий дар. Можна було і зобразити трохи співчуття. Лейнг умів бути чарівливим, коли хотів.

— Коли ми познайомилися, він здавався пристойним,— похмуро сказала Лорейн.— Усе для мене робив. А сам хворів. Опухлі суглоби і все таке. Ходив