Джоан Роулінг - Кар'єра лиходія, Джоан Роулінг

відчула його полегшення. Вона, звісно, не знала Британі Брокбенк і хоч і раділа, що ця дівчина жива, лишався факт: інша дівчина загинула за страшних обставин. Провина, що звалилася зі Страйка, ніби осіла тягарем на її власних колінах. То вона просто проглянула лист Келсі й закинула в шухляду з психами, без відповіді. Чи змінилося б щось, думала Робін, якби вона зв’язалася з Келсі

й порадила тій звернутися по допомогу? Чи якби Страйк подзвонив їй і пояснив, що втратив ногу на війні, що версія про травму, яку вона почула (хай що воно було), то брехня? У Робін усередині все аж боліло від жалю.

— Ти впевнений? — спитала вона після цілої хвилини мовчання, протягом якої обоє були занурені у власні думки.

— Впевнений у чому? — спитав Страйк, розвертаючись до неї.

— Що це не може бути Брокбенк.

— Якщо це не Британі...— почав Страйк.

— Ти мені щойно сказав, що та дівчина...

— Інгрид?

— Інгрид,— трохи нетерпляче відповіла Робін,— так. Ти щойно мені сказав, що, за її словами, Брокбенк на тобі поведений. Він винуватить тебе у травмі мозку і втраті сім’ї.

Страйк дивився на неї, супився, думав.

— Усе, що я учора сказала — що вбивця хоче тебе принизити, знецінити твої звитяги на війні,— це пасує до того, що нам відомо про Брокбенка,— провадила Робін,— і от подумай: він зустрів цю Келсі, побачив у неї на нозі майже такий самий шрам, як у Британі, чи почув, що вона не проти здихатися цієї ноги... навіть не знаю, що там могло бути... хіба б таку людину це не спровокувало? Я до того,— обережно додала Робін,— що ми не знаємо, як травма мозку...

— Та не настільки він там травмований,— огризнувся Страйк.— Він прикидався у шпиталі. Я це точно знаю.

Робін не відповіла, просто сиділа за кермом і дивилася, як люди ходять туди-сюди вулицею Адама і Єви. Вона їм заздрила. Хай які у них клопоти, навряд чи вони пов’язані з тортурами та вбивством.

— Ти правильно кажеш,— нарешті вимовив Страйк. Робін зрозуміла, що пригасила його особисту радість. Він глянув на годинник.— Так, треба виїжджати до Корбі, якщо хочемо потрапити туди сьогодні.

Двадцять миль між двома містечками було подолано швидко. З кислого виразу на Страйковому обличчі Робін виснувала, що той обмірковує їхню розмову про Брокбенка. Дорога була непоказна, краєвид навколо — плаский; уздовж узбіч тягнувся живопліт й подекуди росли дерева.

— Отже, Лейнг,— мовила Робін, бажаючи вирвати Страйка з якоїсь похмурої замріяності.— Нагадаєш?

— Так, Лейнг,— повільно відповів Страйк.

Робін правильно зрозуміла, що він поринув у думки про Брокбенка. Тепер Страйк намагався зосередитися, згрупуватися.

— Ну, Лейнг зв’язував дружину і різав ножем; наскільки мені відомо, його двічі звинувачували у зґвалтуванні, але не посадили... і ще він мені на боксерському ринзі мало пів-лиця не відгриз. Якщо коротко, то це буйний і збочений паскудник,— мовив Страйк,— але, як я тобі казав, його теща гадає, що з в’язниці він вийшов хворий. Каже, що він поїхав до Ґейтсгеда, але навряд чи затримався там, якщо у 2008-му жив з цією жінкою у Корбі,— додав він, ще раз пошукавши на мапі вулицю, де мешкала Лорейн Макноттон.— Збігається і вік, і часові рамки... побачимо. Якщо Лорейн немає вдома, повернемося після п’ятої.

Слідуючи Страйковим указівкам, Робін проїхала через центр містечка Корбі з суцільними цегляними і бетонними спорудами і торгівельним центром посередині. На обрії височів комплекс будівель міської ради, оповитий антенами, ніби залізним мохом. Тут не було центрального майдану, старовинної церкви чи напівдерев’яної старовинної школи на палях. Корбі забудували для робітників під час вибуху міграцій у 1940-1950-х роках; будівлі здавалися безрадісними, утилітарними.

— Половина вулиць має шотландські назви,— відзначила Робін, коли проїхали Арґайлл-стріт і Монтроуз-стріт.

— Містечко називали Маленькою Шотландію, так? — сказав Страйк, помітивши вивіску з Единбурзьким замком. Він чув, що в добу промислового розквіту Корбі мав найбільшу шотландську діаспору на південь від кордону. На балконах квартир тріпотіли андріївські хрести і здиблені леви.— Можна зрозуміти, чому Лейнг тут почувався затишніше, ніж у Ґейтсгеді. Може, мав тут знайомих.

За п’ять хвилин опинилися у старішій частині містечка, де красиві кам’яні будинки ще нагадували про село, яким було Корбі, поки не прибули металурги. Скоро доїхали і до Велдон-роуд, де мешкала Лорейн Макноттон.

Будинки стояли групами по шість; кожна пара складалася з дзеркальних близнюків — двері поруч, вікна дивляться у протилежні боки. Над кожним на кам’яному надвірку була назва.

— Оце її дім,— сказав Страйк, вказуючи на «Літнє поле» — будинок-близнюк «Північного поля».

Подвір’я «Літнього поля» було засипано дрібним гравієм. Траву перед «Північним полем» не завадило б підстригти. Робін пригадалася власна квартира у Лондоні.

— Гадаю, нам краще обом туди піти,— сказав Страйк, розстібаючи пасок безпеки.— Вона комфортніше почуватиметься, якщо там будеш ще й ти.

Дзвоник на дверях не працював, тому Страйк гучно постукав кісточками пальців. Відчайдушний гавкіт повідомив про те, що бодай хтось живий тут є. Далі почувся жіночий голос — сердитий, але якийсь непереконливий.

— Цить! Цить ти! Припини! Фу!

Двері відчинилися, і Робін устигла побачити загрубіле обличчя жінки років п’ятдесятьох, а тоді з дверей виплигнув нашорошений джек-рассел, який люто гарчав і гавкав, і схопив зубами Страйкову ногу. На щастя для Страйка — і на горе для собаки — зуби вчепилися у сталь. Пес заскавчав, а Робін скористалася нагодою: швидко нахилилася, схопила тварину за загривок і підняла. Собака так здивувався, опинившись у повітрі, що так і повис у неї в руках.

— Не можна кусатися,— сказала йому Робін.

Вирішивши, вочевидь, що жінка, здатна його схопити, варта поваги, пес дозволив їй узяти себе міцніше, вивернувся в повітрі й спробував лизнути Робін руку.

— Вибачте,— сказала жінка.— Це мамин пес. Просто жах, а не тварина. Але гляньте, ви йому сподобалися! Диво.

Гі каштанове волосся довжиною до плечей мало сиве коріння. Обабіч тонких губ залягли глибокі складки. Жінка спиралася на милиці. Одна литка у неї була розпухла, перебинтована. Сандалія на нозі відкривала жовтуваті нігті.

Страйк назвався, потім показав Лорейн водійські права й візитівку.

— Ви — Лорейн Макноттон?

— Так,— сторожко відповіла вона. Метнула погляд на Робін, яка втішно усміхнулася над мордою джек-рассела.— Ви... як ви сказали?

— Я — детектив,— мовив Страйк,— і хочу спитати, чи можете ви мені щось розповісти про Дональда Лейнга. Телефонна книга