Джоан Роулінг - Кар'єра лиходія, Джоан Роулінг

голови до ніг,— оскільки це ти, і я ото чула, що ти побив того виродка, і ти герой війни і все таке, давай зустрінемося десь, коли я закінчу роботу.

— Це,— сказав Страйк,— було б чудово. Дуже вам дякую.

Він не знав, чи ввижається йому кокетливий блиск у її очах. Може, і ввижається: від запаху олій, від нещодавніх думок про теплі слизькі тіла.

За двадцять хвилин (щоб Мамка думала, що він устиг отримати своє задоволення), Страйк вийшов з «Тайської орхідеї» і перетнув вулицю. Робін чекала в машині.

— Двісті тридцять фунтів за старий телефонний номер,— мовив він, коли Робін зрушила машину з місця і поїхала в бік центру міста.— Дуже сподіваюся, що воно того варте. Нам треба вулицю Адама і Єви — жінка сказала, це десь тут праворуч — і кафе «Епплбі». Незабаром вона там зі мною зустрінеться.

Робін знайшла, де запаркуватися, і вони почали чекати, обговорюючи те, що сказала про Брокбенка Інгрид, і поїдаючи листкові пиріжки, які Страйк поцупив з гостелу. Робін починала розуміти, звідки у Страйка зайва вага. Раніше вона не брала участі в цілодобових розслідуваннях. Коли щоразу хапаєш їжу в найближчій крамниці та їси на ходу, швидко переходиш на фаст-фуд і шоколадки.

— Он вона,— за сорок хвилин сказав Страйк, вийшов з «лендровера» і рушив до «Епплбі». Робін побачила блондинку, тепер вбрану в джинси і штучну шубку. Вона мала фігуру гламурної моделі, й Робін одразу згадала Платину. Минуло десять хвилин, п’ятнадцять; ні Страйк, ні дівчина не виходили.

— Та скільки часу треба, щоб записати телефонний номер? — сердито спитала у машини Робін. У «лендровері» було холодно.— Ти ж наче в Корбі хотів потрапити, ні?

Страйк сказав їй, що в масажному салоні нічого не було, але хтозна.

Може, й було. Може, дівчина намастила Страйка олією і...

Робін побарабанила пальцями по керму. Подумала про Елін. Як би та поставилася до сьогоднішніх Страйкових пригод? Тоді, аж здригнувшись, пригадала, що не зазирала у телефон на предмет нових повідомлень від Метью. Дістала мобільний з кишені — ні, нічого нового. Тільки-но вона повідомила, що точно не поїде на день народження його батька, Метью замовк.

Блондинка і Страйк вийшли з кафе. Інгрид, здається, не хотіла відпускати Страйка. Коли той помахав їй, прощаючись, блондинка потягнулася до нього, поцілувала у щоку, тоді рушила геть, виляючи стегнами. Страйк помітив, що Робін дивиться на них, і пішов до машин з дещо засоромленою міною.

— Дуже цікаво,— відзначила Робін.

— Та не дуже,— відповів Страйк і показав їй номер, тепер забитий у телефон: «НОЕЛЬ БРОКБЕНК МОБІЛЬНИЙ».— Вона страшенно говірка.

Якби Робін була колегою чоловічої статі, він би точно ще додав: «І на мене повелася». Сидячи навпроти, Інгрид безсоромно фліртувала, повільно гортаючи список контактів на мобільному, вголос сумніваючись, чи ще має той телефон (щоб Страйк почав тривожитися, а раптом не має!), питала, чи робили йому колись справжній тайський масаж, намагалася дізнатися, нащо йому Ноель, а які ще справи він розслідував, а що там було з тією вродливою померлою моделлю, завдяки якій він уперше зажив слави... Кінець кінцем з приязною усмішкою Інгрид запропонувала йому записати ще й її номер, «а то раптом що».

— Хочеш подзвонити Брокбенку просто зараз? — спитала Робін, відвертаючи увагу Страйка від постаті Інгрид, яка простувала геть.

— Що? Ні. Це треба обміркувати. Якщо він візьме слухавку, то це буде тільки один шанс...— Страйк глянув на годинник.— Їдьмо, не хочу приїхати до Корбі надто...

Телефон у нього в руці задзвонив.

— Вордл,— сказав Страйк.

Він відповів, увімкнувши гучний зв’язок, щоб і Робін чула.

— Що таке?

— Ми ідентифікували тіло,— сказав Вордл. Щось у його тоні натякало, що ім’я буде знайоме. Протягом крихітної паузи у голові Страйка промайнув панічний образ: маленька дівчинка з очима пташеняти.

— Гі звати Келсі Платт, і це та дівчина, яка тобі писала — хотіла пораду щодо ампутації ноги. То все було насправді. Шістнадцять років.

Страйка охопили полегшення й недовіра в рівних пропорціях. Він потягнувся був по ручку, але Робін уже записувала.

— Вчилася на виховательку в якомусь коледжі, там познайомилася з Оксаною Волошиною. Келсі проживала у Фінчлі зі зведенючкою та її хлопцем. Сказала їм, що на два тижні їде за направленням від коледжу. Вони не заявляли про зникнення — не переймалися. На неї чекали тільки сьогодні ввечері. Оксана каже, що Келсі погано ладнала з сестрою і попросилася пожити в неї кілька тижнів, щоб трохи побути на самоті. Схоже, що дівчина все спланувала, коли писала тобі з тієї адреси. Сестра, звісно, в шоці. Я поки що небагато притомного від неї почув, але вона підтвердила, що почерк належить Келсі. Те, що дівчина хотіла позбутися ноги, сестру якось не дуже здивувало. Ми взяли проби ДНК з волосся на її гребінці. Все сходиться. Це вона.

Зарипіло сидіння: Страйк підсунувся ближче до Робін, щоб зазирнути в її нотатки. Та відчула від нього сморід цигаркового диму з крихітною ноткою сандалу.

— Кажеш, із сестрою хтось живе? — спитав Страйк.— Чоловік?

— На нього це не повісиш,— відповів Вордл, і Страйк зрозумів, що така спроба вже була.— Сорок п’ять років, колишній пожежник, не дуже заможний. Хворі легені, є залізне алібі на всі ті вихідні.

— Цілі вихідні...— почала Робін.

— Келсі поїхала від сестри ввечері першого квітня. Ми знаємо, що вона померла другого чи третього числа — її ногу вам надіслали четвертого. Страйку, мені треба, щоб ти заїхав і відповів ще на кілька питань. Звичайна справа, але слід зробити офіційну заяву щодо тих листів.

Більше додати було нічого. Прийнявши від Страйка подяки за те, що розповів, Вордл повісив слухавку. Запала тиша, і Робін здавалося, що ця тиша дрижить, мов від сейсмічних поштовхів після землетрусу.