Вікторія Вашингтон - Факультатив твоїх почуттів, Вікторія Вашингтон

  Зітхаю з полегшенням.

— То як ти зрозуміла, що не закохана в нього? — запитує Нік.

— Закохавшись в іншого, — невтішно заявляю я.

— У свого Рому, так? — усміхається Нік. — Він класний пацан. І підходить тобі набагато більше, ніж Вітя.

  Мені цікаво почути думку з боку. Особливо, якщо це думка Ніка.

  Але спогади про Барінова знову проносять перед очима весь сьогоднішній день.

  Очі знову починають мокріти.

— Не мого, — хрипло заявляю я.

  Тепер мені доводиться вилити Ніку всю душу. Починаючи з того моменту, як ми подружилися з Ромою в дитинстві, і закінчуючи тим, як я сьогодні відмовилася від вальсу.

  Брат слухає уважно і дуже багато коментує, ділитися своїм поглядом на ситуацію.

І нехай з багатьом я не згодна. Як, наприклад, із тим, що в нас ще є шанс. Потрібно просто спокійно все обговорити. Я обіцяю йому подумати над усім сказаним.

  Виявляється, що за нашими з Ніком розмовами минуло чотири години. 

  Це ми розуміємо, коли лунає дзвінок у двері.

  Я йду, щоб відчинити, повна впевненість, що батьки забули ключі.

  Але на порозі стоїть Рома.

— Ти? — спантеличено запитую я, не відразу згадуючи про те, що я так і не відмовила йому в сьогоднішній зустрічі. 

  Ну гаразд. І справді потрібно повністю закінчити проєкт, щоб поставити фінальну крапку в нашому спілкуванні. 

  Коли в думках я думала про те саме, було не так боляче, коли те саме запропонував сам Барінов. 

  Саме це за сьогоднішній день вдарило найболючіше.

— Що сталося, Ілоно? — на обличчі Роми тут же з'являється хвилювання. 

  Не розумію, що саме його так спантеличило, але крадькома кидаю погляд на дзеркало, що розташоване збоку.

  Жах. 

— Зачекай, — різко вигукую я, і біжу у ванну-кімнату.

  Невже Нік зі спокійним виразом обличчя сидів і підтримував розмови на такі чуттєві теми, коли мої повіки і щоки всі були в чорних розводах від туші? Жесть.

  Вмиваюся крижаною водою, щоб привести себе до тями. І тільки після того, як до кінця переконуюся, що макіяжу ніде не залишається, виходжу назад у передпокій.

  Рома вже чекає на мене в ньому роззутий. 

— Нік запросив увійти, — заявляє Рома. — Сам пішов у справах.

— Так, вибач, я сама повинна була, — вибачливо підтискаю губи.

— Що сталося, Ілоно? — повторює своє запитання Рома і мені доводиться не дивитися йому в очі, бо в них чітко вловлюю це щемливе хвилювання. — Через вальс так засмутилася? Не переживай даремно. Іра попросила вибачення при всіх і визнала свою помилку. Перед тобою теж має особисто вибачитися. 

— Що? — спантеличено округляю очі, бо розумію, що спокоєм після мого відходу аж ніяк нічого не закінчилося. — Ти хіба не став у пару з Олею?

  Поставити потрібне запитання мені допомагає те, що я вже надто добре знаю Рому.

Розумію без слів, що ховається за його мовчанням.

— Ні, звісно! — твердо заявляє Рома. — Ти такої про мене думки?

  Його запитання вводить у ступор. Після його сьогоднішньої пропозиції швидше закінчити проєкт, я нічому б не здивувалася.

— Ні, просто... — мені навіть сказати нічого. — З ким ти тепер танцювати будеш тоді, якщо не з Олею?

— Ні з ким, — відповідає він. — Я теж відмовився від вальсу.

  У мене серце тьохкає в грудях у цю мить. І знову заповнюється їдкою теплотою.

— Чому? — не знаю, що сподіваюся почути у відповідь.

— Не роблю того, чого не хочу, — повторює вже знайому фразу.

  Виходить, зі мною хотів танцювати? Ця фраза ледь не зривається з язика.

— Займемося проєктом? Потрібно сьогодні закінчити, щоб більше не париться з цього приводу, — у його голосі знову з'являється твердість і відчуженість.

  Усе-таки мені не здалося. Між нами все змінилося, і не тільки з мого боку.

  Теплота в грудях зникає і на її місце приходить крижаний мороз.

— Так, звісно. Що швидше — то краще, — не знаю, для чого кажу таку образливу фразу. — Проходь, — рукою вказую на двері своєї кімнати.