Анна Чмутова - Свої, Анна Чмутова

Усі сміються. Погана організованість — це про Драгун. А бажання контролювати всіх — це характерна риса. Тож батьки знайомляться з Давидом, коли той уже достатньо обжився.

— Ох, Соломіє, чого ж ти не попередила? — голосить мати.

— Ага, тепер доведеться м’яса більше купувати, — жартує батько.

Клавдія Демидівна дивує всіх. Вона мовчить. Тільки ввічливо вітається з Давидом і розглядає. Про це потім і каже чоловік Солі, коли вони залишаються наодинці:

— Ви мене ледь не залякали бабусею, а вона виявилася такою милою.

— І з цим щось не так. Вона, звісно, у нас не звір, ні. Просто зазвичай вона не така. Знаєш, як говорять — «кожній бочці затичка»? Це про неї. Вона ж поїхала з двома своїми невістками, аби вибрати правильний шафран. А тут — мовчить.

— Ну, якщо бути чесним, — Давид морщить ніс, відкидається спиною на ліжко й дивиться на Соломію знизу, — то вона все ж дещо сказала.

— Ти про що? — Соломія розкладає речі з їхньої валізи до шафи.

— Я про те, що вона в коридорі до мене підходила.

— І?

— І трошки погрожувала.

— Бабуся? — від несподіваності ронить сукню на підлогу. Переступивши через неї, сідає на край ліжка. — Ти зараз серйозно?

— Так. Сказала мені, що якщо я скривджу її онучку, то вона каструє.

— Кого? — Соля ошелешена таким розкладом і відверто гальмує.

— Мене, Солю. Не тебе ж.

— А, ну так.

— А ким вона працювала, не підкажеш?

— Господи, а це до чого?

— Та просто. Я подумав, що вона якийсь прокурор, їй-богу.

— Ні. І не хвилюйся, якщо в неї залишилися зв’язки навіть на її роботі, нічого вона тобі не зробить. Ну максимум — ти втратиш всю пенсію в старості.

— Ти зараз серйозно? — чоловік підіймається на ліктях.

— Ну звісно, — Соля повертається до розкладання речей. — Вона ж у мене працювала великою начальницею в пенсійному фонді.

— Цікаво, — резюмує Давид і прикушує губу.

— Та я жартую, Давиде. Не буде вона так робити. Вона пішла з роботи зі скандалом.

— Не здивований. Ще й, грішним ділом, і там усіх обіцяла каструвати.

— Не виключаю.

До кімнати зазирає матір Солі:

— Не заважаю?

— Ні, ти чого, — одразу ж розпливається в усмішці Соломія.

— Гаразд. Тут з’явилася проблема. Ми ж думали, що ти, Соль, з Орисею будеш спати, — жінка мнеться і не знає, куди їй діти руки. — А тепер Давид. І-і-і… Коротше, у нас не вистачає спальних місць.

— О, мамо, не хвилюйся так, — Соля обіймає жінку за плечі. — Не переймайся, ми з Давидом можемо пожити в готелі.

— Ох, та як же! Ви ж до нас приїхали, а тепер будете тулиться в готелі. І ми так зовсім не проведемо час разом. Та й дорого тут знімати номер.

— Не хвилюйся, мамо, у нас є гроші. Це взагалі не проблема. І будемо у вас стирчати цілий день, а там уже ночувати. Правда, Давиде?

— Звичайно, без проблем.

— Так? — мама виглядає засмученою. Їй ця ідея подобається мало. І Соля поки не тисне — делікатно пропонує такий варіант подій.

— Я не зрозуміла, хто куди їде? — бабусин голос з’являється раніше за її саму. Вона виникає в коридорі несподівано, кидає з-під фарбованих брів суворий погляд на всіх присутніх, ніби очікує на пояснення.

— Та ось, немає одного спального місця, — одразу ж пускається в пояснення невістка. А Соломія спостерігає за цим з особливою ностальгією. Вона ще в дитинстві помітила нездорове бажання мами виправдатися перед бабусею. Але обидві жінки її запевнили свого часу, що цей порив є абсолютно здоровим і ніхто не почувається при цьому зобов’язаним. Просто так у них склалося.

— Ніхто й нікуди не їде, — припечатує Клавдія Демидівна. — Ще не вистачало мені оце гроші на готелі витрачати. Ти диви — багатії.

— Але, мамо, місця немає, ви ж знаєте.

— А що, у нас підлога закінчилась? У мене матрац у шафі нащо лежить? Орися поспить на ньому.

— Та що ж це?.. Ми як дівчинку змусимо там спати? — матір Солі все переймається комфортом усіх. Давид під’єднується до сперечань і запевнює бабусю: усім буде зручніше, якщо вони із Солею поживуть у готелі. Але Клавдія Демидівна стоїть на своєму, а потім ще й удається до банальних маніпуляцій. І не заспокоюється, поки Соломія їй не обіцяє залишитися.

— Вона нестерпна, — резюмує невістка, розвертається й уходить. Можливо, за тим самим матрацом. Клавдія Демидівна дріботить лагідно за нею, наче не сама зараз тут створила драматичну постанову.

— І чого вона так уперлась? — перепитує Давид.

— Тому що це моя бабуся, — зітхає дівчина.

— То що, я сплю на матраці? Незручно якось Рись туди відсилати.

— Пробач, відпустка так собі, — Соля підтискає губи й обіймає Давида, набираючись його підтримки.