Анна Чмутова - Свої, Анна Чмутова

Солю вчили: не лізь у справу, якщо ти до кінця не розумієш наслідки. Але вона живе адреналіном: пригнути з парашутом, махнути в іншу країну — для неї норма. І коли її начальниця дає чергове журналістське завдання щодо крадіжок державних коштів, вона ще не знає, що на неї очікує. Складні схеми, небезпека чи… доля?
***
Легко й ненапружено — те, що треба для вечора після відбою тривоги.

Глава 1. Поліція, повії та мозок, що не може зібратися до купи

 

У камері пахло противно. Сиро, затхло. Запах бідності, розчарування та несподівано дорого парфуму. Соломія вкотре намагається сісти зручніше. Але на дерев'яній старій лавці, яка стоїть впритул до сірої стіни поліційної ділянки, що заплісніла, навряд чи це апріорі можливо. Коротка спідниця, яку нескладно було прикрити подовженим жакетом, у цих умовах не додає зручності.

Дівчина навіть не намагається злитися — чого вже, безглуздо на саму себе лаятись. Все одно яким шикарним її план не буде в розробці, в якийсь момент все піде жахливо. І приведе її... та ось цього разу привів до поліції.

— Драгун, на вихід! — гучний голос поліціянта вириває дівчину із роздумів. Доводиться вставати, хоча ноги за пару годин тут, здається, й розучилися ходити.

Соломія забирає з-під чоловіка, який солодко сопів на дерев’яних лавках, свою сумку. Ту оприбуткували замість подушки. Що ж, навряд чи дизайнери Сен-Лоран думали, що на їхньому клатчі колись спатиме бездомний.

— Швидше, — втрачає терпіння служитель закону.

— Я і так швидко, — огризається дівчина. Хоча, по-хорошому, їй би замовкнути. А то поліціянти не будуть до неї такі прихильні й  навіть застава за неї не допоможе. Її довго ведуть коридорами відділку, допоки вуличне світло не засліплює очі. Ті вже так звикли до приглушеного й відверто халтурного освітлення дешевих лампочок, що сонячні вечірні промені змушують її замружитися.

— Ось, Ярославе Ігоровичу, ваша сестра, — ввічливо звітує один з працівників. — Просимо вас дивитися уважніше наступного разу за пані Драгун. Самі розумієте — у нас є сигнал, ми виконуємо свою роботу.

— Дякую, — Ярослав скупо усміхається і киває головою Солі на вихід. Вона слухняно йде. Відчуття самозахисту у неї мінімальне, але ж цього разу вона розуміє, що краще помовчати. Можна уявити, наскільки брат і так злий на неї. І це ще, якщо він не знає, чому Соломія взагалі опинилась у поліції.

Вони мовчки йдуть до машини. Сідають у великий позашляховик брата теж мовчки. Соля намагається по його профілю вгадати, чи вже попустило чоловіка.

— Ну і що це була за ху…?

Не попустило.

— Ярославе, ти ж не лаєшся, — намагається одразу ж згасити агресію чоловіка. Але ж отримує зворотний ефект. Психолог з неї сьогодні, м’яко кажучи, кволий.

— Я зараз буду і лаятися, і тобі по дупі дам! Це ж треба було, — викидує руки перед собою, а потім їми ж тре скроні, — потрапити в поліцію з повіями! Серед білого дня!

— А тебе б більше влаштувало, якби я потрапила в поліцію серед темної ночі? І взагалі, що ти маєш проти повій? Це якась дискредитація?

— Я тобі зараз дискредитую язика. Зав’яжу його вузлом — і будеш знати.

— Ярику, ти ж добрий. Я знаю, що не зав’яжеш, — ластиться до брата.

— Від тебе смердить, — чоловік хоч і насправді втрачає запал кричати, морщить ніс і показово махає перед ним рукою.

— Ну ти й свин.

— За запахом свин зараз — це ти, — не залишає слова сестри без уваги. Заводить машину й виїжджає з паркування. — Гаразд, поясни, що ти робила все ж у поліції?

— Мені треба було для роботи.

— Стати шльондрою?

— Ярику, не будь таким злим. До речі, мені для опитування потрібна твоя відповідь. Чи користувався ти послугами повій?

— Соломіє! — знову реве чоловік.

— Якщо ти хвилюєшся, чи не дізнається про це твоя дружина, то ні, я Христині нічого не розповім. Все виключно анонімно.

— Все ж дарма я колись відмовив мати виховувати тебе ремнем по сраці. Треба було, ох треба…

— То що, не відповіси на питання?

— Ні. І що у тебе за робота така?

— Просто пишу статтю про жінок, які заробляють собі на життя таким екстравагантним чином.

— Божечки. Ти ж у нормальному виданні працюєш наче, а не у жовтій пресі.

— Правильно, це одне з кращих видань нашого міста. І ми у двадцятку українських увійшли. А тема досить і досить гарна. Тим паче я хочу виступити за те, щоб подібні послуги були доступні на законодавчому рівні. Чим ця професія гірше за кондуктора в тролейбусі? А вивести такий бізнес з тіньового — це ж…

— Який жах, — перебиває її Ярослав, входячи у черговий поворот на дорозі. 

— Ти про свій стиль їзди? — починає за звичкою жартувати дівчина, але ж ловить на собі погляд брата й вирішує, що краще їй помовчати. — Гаразд, я відповіла на твоє питання, що я робила в поліції?

— Трошки. Процедура завантаження тебе в автівку та все сидіння в ділянці містить щось цікаве для мене?

— Ти так уточнюєш, чи нормально зі мною поводилися? Так, цілком пристойно. Я б не сказала, що поліціянти проходили курси чемних дівчаток, але досить непогані.

— Солько, ну скільки ти будеш язиком клепати? — у погляді Ярослава, яким він нагороджує сестру, плещеться втомленість.

— Гаразд. Обіцяю сьогодні бути абсолютно серйозною.

— Де ти, а де серйозність? Але можеш просто бути менш безладною.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍