Ханна Еванс - Ти не мій брат, Ханна Еванс

Настя

Карина декілька секунд стоїть, а тоді розлючена вилітає із кафе. Ми від шоку мовчимо, після я випалюю.

 - Артур... Вона... О Боже, Карина все розповість батькам!

Він хапає моє обличчя руками.

 - Настя, ми нічого страшного не вчинили! Чуєш? Я її наздожену, не переживай. Тільки не шкодуй про те, що сталося, прошу...

 - Гаразд, Артур біжи, наздожени її!

Він зникає. До мене підбігає Лінка.

 - Натка, що сталося?

 - Карина...

 - Що Карина?

 - Вона нас бачила...

 - І?

 - Як ми з Артуром... Цілувались...

Бачу здивування на обличчі Лінки.

 - Огооооо!

Після слів Лінки, я заливаюсь сльозами.

 - Ні, мила, я не те, мала на увазі. Заспокойся, ти нічого страшного не зробила. Чуєш? Ти ж кохаєш Артура, давно і сильно. Ваші почуття виникли, ще задовго до Карини. Ти ж нікого до себе не підпускала, аж цілих п'ять років. І зараз не повинна себе звинувачувати. Це Артур, то він в усьому винен!

 - Лін...

 - Гаразд, мовчу. Ходімо, вмиємо обличчя і підемо до хлопців. Потрібно усім повертатись додому. На сьогодні, досить. Я впевнена, Артур все вирішить, ось побачиш.

Артур

Вибігаю із кафе, Карини немає.

" С*ка... Куди ж вона пропала? "

Сідаю в автомобіль, нема часу, щоб зволікати. Лечу у будинок, я впевнений, що там її перехоплю. Та як на зло, попереду аварія. Тому й опиняюся в заторі.

" Бл*ть... Та що ж це таке? "

Поки стою у заторі, телефоную до Карини. Та ця с*ка, не бере телефон. А тоді взагалі дзвінок скидає.

 - Бл*ть!

Сподіваюсь, батьки на роботі. Доїжджаю до будинку, нікого.

" Можливо, обійшлось? "

Виходжу з автомобіля і направляюсь у будинок. В коридорі чую звук на кухні. Заходжу і бачу, як Карина ридає на плечі у Марини. Батька напевно, ще немає.

Коли Марина мене помічає, то бачу злість у її очах. Вона встає, Карина далі плаче, вдаючи напевно жертву.

" Що ж вона їй розповіла? "

 - Де Настя?

 - Марино...

 - З тобою нехай Олег розбирається.

Вона бере телефон і набирає Настю. Я підходжу до Карини, хапаю її за руку і речу.

 - Що ти розповіла?

 - Коханий, ти що? Я правду сказала.

 - Який бл*ть, я тобі коханий?

 - Артур, що ти робиш?

Здивовано говорить Марина.

 - Ви з Настею так повелись. А ти звинувачуєш Карину?

 - Марино, ви нічого не знаєте.

 - І чого ж я не знаю? Та чому Настя не бере трубку?

Карина виривається і бижить нагору. Я не зволікаю, йду за нею.

 - Артур, куди ти?

Випалює навздогін Марина. Бісить її поведінка. Ну Марину, хоч можу зрозуміти. А ось Карина, я знищу цю с*ку.

Вриваюсь у кімнату із грохотом закриваю двері. Вона злякано дивиться на мене. Знає, що це кінець. Я ніколи не піднімав руку на жодну дівчину, але Карина... Хоча і тут я цього не роблю, лише вдаряю рукою об стіну. 

 - Що ти наробила?!

 - Я?! Це ти лизався із своєю "сестричкою"! То ось значить за ким, тобі дах зносило стільки часу?

 - Тобі яке діло?!

 - Що?

 - Ти вже переграла свою роль! Ми ж домовились, що ти гратимеш мою наречену, а не будеш нею в дійсності! Я й так попускав твої закидони. Ти постійно намагалася зачепити Настю. Сама ж напевно, про все здогадувлася. А зараз вдаєш із себе жертву. А тепер у свою брехню й батьків вмішала. Яка ж ти тварюка, Карино!

 - А ти думаєш, що у мене серця нема?! Можливо, ти просто спав зі мною, але я... Я давно тебе кохаю! 

Вмикає істерику, але зі мною таке не пройде. Бачив вже, знаю...

 - Справді? Мені заплакати?

 - Який же ти, жорстокий!

 - Я жорстокий? А ти не жорстоко вчинила, по відношенню до Насті?

 - Та мені пофіг на цю с*ку!

 - Закрий свій рот! Не смій, чуєш, так її називати!

Шиплю в обличчя. Вона хоче ще щось сказати, але я її зупиняю.

 - Збирай свої речі і вали звідси! Інакше, я за себе не ручаюсь!

 - Артур...

 - Я сказав, пішла нахер звідси! Таксі зараз викличу і щоб через п'ять хвилин, тобою тут і не пахло!

Виходжу з кімнати, гупнувши дверима. Спускаюсь вниз, аби все пояснити Марині. Але і тут я не встигаю. Бачу як у будинок заходить батько, одразу за ним Настя. Заходять у вітальню і я слідом.

Не дозволю образити мою дівчинку. Так, мою... Досить вже боятися і страждати від своїх почуттів. Я боротомусь...

 - Марино, що відбувається?

Каже, здивовано батько.

 - Настю всю пониклу у дворі зустрів. Питаю, а вона мовчить і плаче.

 - Плаче? 

З оскалом, питає Марина.

 - Артур, сину, ти теж тут? Що відбувається?

Доки хочу щось відповісти батьку, Марина опиняється біля Насті і вліплює їй ляпас. Миттєво опиняюсь біля моєї дівчинки і її оглядаю.

 - Боляче? Все гаразд? Ти як?

Вона мовчить, лише киває головою.

 - Марино!

Зло гарчить батько.

 - Що ти робиш?!

 - Вона... І Артур... Боже, вони... Карина...

Марина теж починає плакати. Я хочу щось сказати, пояснити Марині, але Настя не дає цього зробити. Уперше в її очах, бачу таку сміливість і впевненість. Стає так приємно від цього.

 - Ми що, мамо?!

 - Не смій мене так називати, чуєш? Моя донька не могла так вчинити! Моя Настя, ніколи б такого не зробила!

- А що я зробила, мам? Що? 

Переходить на крик із сльозами моя дівчинка. Беру її за руку, переплітаючи наші пальці і шепочу.

 - Я поруч.

Сам маю багато чого сказати, але Настя повинна сама це зробити. Їй зараз це необхідно так, як ніколи раніше.

Батько помічає мою дію і дивно дивиться на нас, в сам присідає біля Марини, заспокоюючи її.

 - Справді, мамо? Ти через зовсім чужу тобі людину, відмовишся від єдиної доньки?

Марина мовчить, лише плаче.

 - Ця твоя правильність на мене так повпливала! Знаєш, як мені було важко жити всі ці роки? Ти задумувалась про те, як це бути завжди і в усьому правильною? А я жила так, аби тебе не розчарувати, щоб бути найкращою в усьому, не для себе, а для тебе!